– Та ’дже в тих кумедіянтських царів, – одказав Санчо Панса, – корони й скипетри не щире злото, а все шумиха та бляха.
– То правда, – погодився Дон Кіхот, – воно б і не годилося, щоб ті клейноди театральні були суто-щирі: вони мають бути умовні чи уявні, як і сама комедія, котру я тобі, Санчо, раджу любити й поважати, зарівно з тими, що її виставляють і компонують, бо все то чинники вельми для держави корисні. На кожному кроці ставлять вони перед людьми дзеркало, де ми можемо живовидячки бачити події нашого життя, і ніщо інше не може нам показати так яскраво, які ми є і якими маємо бути, як комедія з своїми акторами. Хіба не правду я кажу? Адже ти бачив, як на сцену виводяться королі, цісарі й папи, рицарі й дами та інші всякі особи. Один грає ролю гультяя, другий шахрая, той купця, той вояка, хто розумного простака, а хто наївного закоханця, – а як комедія скінчиться і лицедії поскидають своє сценічне вбрання, то всі знов стають між собою рівні.
– Чом не бачити, бачив, – відповів Санчо.
– Таке ж саме, – вів далі Дон Кіхот, – спостерігаємо і в театрі сього світу, де одні виступають у ролі цісарів, інші в ролі пап чи там іще яких персонажів комедії, а як доходить до розв’язки, себто як життя кінчається, смерть із усіх здіймає вбрання, що їх різнило, і домовина рівняє всіх.
– Слушне порівняння, – сказав Санчо, – хоч не з-так то й нове, бо чував я його не раз та й не два. Се так, як ото у шахи гуляють: поки точиться гра, то кожна фігура має свою осібну службу, а як дограють, то згребуть їх усі гамузом, і в торбинку, сказати б – тут тобі й могила.
– З кожним днем, Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – ти чимдалі позбуваєшся дурості і набираєшся розуму.
– Та вже ж хоть якась окрушина мудрості мусить од вашої милості й до мене пристати, – відповів Санчо. – Отак буває і земля суха та ялова, а як добре її угноїти та обробити, то й уродить гаразд. Себто бачите, розмови з вашою милостю то було ніби добриво на яловий ґрунт мого сухого розуму, а час, що я вам служу й товаришу, то ніби оранка чи інша яка поранка; отож я й сподіваюся благословенного собі врожаю, що не зрадить і не осоромить доброї науки, що нею ваша милость ущедрила убогий мій і кволий розумець.
Дон Кіхот аж засміявся, почувши од Санча такі напушисті речі, а проте ще більше впевнився в слушності свого спостереження; час від часу джура справді вражав його новою манерою вислову, хоть частенько і так траплялося, що Санчо, бажаючи промовляти високим та мудрим штилем, зривався з верха своєї простоти в безодню свого неуцтва. Найбільше дотепу й тямущості проявляв він усе-таки в численних приказках, що їх наводив раз у раз до речі й не до речі, як ми те вже не раз бачили й відзначали протягом усієї нашої повісті.
На таких ото розмовах і ночі вже чимало збігло; Санчові кортіло насунути швидше заслонки на очі, як він казав, коли спати хотілось, тож розсідлав не гаючись Сірого і пустив його на попасання. Росинанта ж і не розкульбачив,