Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки. В’ячеслав Васильченко

обожнював його. І залишити не міг. Бо в них ціла династія лісників. І дід, і батько. Трохи згодом закінчив факультет лісового господарства в Харкові. Повернувся до Калинівки. Став працювати лісником. Та він і виріс у лісі. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, і дружиною хотів бачити вовчицю. Хм… До речі, в Олі ж дівоче прізвище Вовчанська. Дуже не хотіла його змінювати, але Довгань наполіг. Тоді машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинівці все рідше. А з Андрієм розійшлася. Спочатку погрожував, що вб’є її, а потім – що себе. Але потроху заспокоївся. Правда, так і не одружився. Майже весь час у лісі й пропадає. Як той вовк самотній… Ой, ну їх, тих вовків… А нещодавно Олі листа прислав. Точніше, прислав мені. Знаєте, конверт у конверті. А я передала. Що там – не знаю. Але таке було… – Дівчина знову майнула думками, де химерно змішувалося минуле з можливим. – Не пара він для неї. Оля створена для високого польоту. Андрій же примагнічений до землі. І відриватися не збирався. Наче прив’язаний… Їхній розрив закономірний. Так мусило статися. А столиця відчинила двері у зовсім інше життя. Життя, гідне її рівня, висоти, розмаху особистості. Олю я в цьому прекрасно розуміла й підтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.

      – Споріднена праця, – видихнув професор.

      – Що? – не зрозуміла Дарина.

      – Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорідненою працею».

      – Точно-точно, щось пригадую з академії.

      – Цю ідею він запозичив у мудрих старців античності. Коли людина живе й творить відповідно до свого призначення, вона входить у гармонію з природою. Щоб зрозуміти своє призначення, слід пізнавати себе. Знайти в собі світле начало й розвивати його. Щастя полягає в самовдосконаленні, чистому сумлінні й доброму розумі. Це і є справжній шлях для людини.

      – Як правильно сказано, – закивала Дарина, а потім, спохватившись, додала: – Отам на перехресті ліворуч.

      Лисиця увімкнув лівий поворотник і, пропустивши «Сітроена», повернув.

      – А тепер за гаражами – знову ліворуч.

      Зробив усе, як наказувала пасажирка.

      – Ось мій будинок. Другий під’їзд.

      Ледве втиснувся між червоними «Жигулями-п’ятіркою» і синім «Фольксвагеном-Пассатом».

      – Обережно дверцятами, – попередив. Відстань до «сусідів» і справді мала.

      Дівчина зробила все акуратно. Лисиця теж.

      – До речі, це моя конячка, – показала на «Жигулі».

      – А чому ж не їздите? – здивувався Богдан.

      – Їжджу, але рідко – знехотя відповіла дівчина. – Не дуже далеко. Ще немає такого досвіду, щоб керувати одним пальцем. А зараз інакше не можна. Машин більше, ніж водіїв. Хоч не кожного, хто опинився між кермом і сидінням, можна так назвати. Навіть, коли права має. Радше проводирем. Здатним тільки вказувати дорогу. Та ще й іншому, а не собі.

      – Їздитимете – усе з’явиться… Вправне водіння – усього лиш набір умінь. Народжуватись