«Як я розумію, тут щось трапилося» – сказав, задихавшись, скромний антиквар Шлойм В., який жив на благодійні пожертви, після невчасної смерті своєї жінки ніяк не міг розпрощатися зі своїми канделябрами, античними бюстами й пісковими годинниками.
«А ти звідки знаєш?» – запитав Янкель.
«Біцль-Біцль викрикнув мені з човна, як плив по Доброчесного Рабина. Дорогою сюди я стукав, куди тільки міг».
«То добре, – сказав Янкель, – треба оголосити по штетлю».
«А ви певні, що він неживий?» – запитав хтось.
«Цілком, – сказав Соф’ювка, – не живіший, ніж був до зустрічі власних батьків. Або й іще гірше, бо тоді він принаймні був краплиною в батьковім члені та пустотою в материному череві».
«А ти пробував його рятувати?» – запитав Янкель.
«Ні».
«Прикрий їм очі», – кивнув Шлойм на дівчаток. Тоді швидко роздягся, явивши величезне пузо та спину, щедро вкриту густими чорними кучериками, і пірнув у воду. На гребенях здійнятих ним хвиль застрибали віхті пір’я. Перли без намист і зуби без ясен. Закривавлені віхті, «Мерло» та потрощені кришталики канделябрів. Сміття від возотрощі стало стільки, що він не бачив власних рук: «Де ж він, де?»
«Знайшов? – запитав правник Ісаак М., коли Шлойм нарешті випірнув на поверхню. – Чи відомо, відколи він там?»
«Він був сам чи з дружиною?» – запитала жалібниця Шанда Т., удова покійного філософа Пінчаса Т., котрий у своїй єдиній значній праці «До праху: з людини ти вийшов і до людини вернешся» доводив, що життя й мистецтво бодай теоретично можна поміняти місцями.
Зі свистом пронісся сильний вітер. Ті, хто в темних закутках вивчав темні тексти, піднесли голови. Коханці, що виправлялися та обіцялися, що ручалися й вибачалися, ураз замовкли. Самотній свічкар Мордехай Ц. поволі занурив руки в чан із теплим блакитним воском.
«О, дружина в нього була», – втрутився Соф’ювка, запхнувши руку глибоко в кишеню штанів. «Я добре її пам’ятаю. Такі пишні цицьки. О Боже, які то були пишні цицьки! Як