За два дні до повені вітер вселився у нас
й знову заграв мелодії лунко знайомі,
вітер співав про біль, і саме в цей час
світ заливало сльозами… світ не вірив у повінь…
Світ, що жив у мені, захлинувся й погас,
водна стихія страшна, я завжди боялась
того моменту, коли моя луска
з кров’ю обдерлась об чужий парус…
…Знову її слова та голос. Але Богдан точно пам’ятав, що чорний нотатник з червоною кішечкою зостався нагорі, в його квартирі, поверх стосу нечитаних книжок. А може, це його він щойно закопав у дворі замість чужого спаленого годинника?
Поквапливо узявся розгортати щойно насипану глевку землю, навіть не замислюючись, що хтось із сусідів може бачити з вікна його «розкопки». Так, зараз він викопує те, що тільки-но загортав у землю. Сусіди ж не дивувалися, коли він те закопував. Богдан не зупинявся. Нарешті лопата дзенькнула об щось тверде. Він полегшено перевів подих. Зошита не було. Усе добре, старий, там тільки годинник зі зчорнілими нерухомими стрілками. Там – Його Величність сам Час, котрий чверть на шосту… І зринула непрохана думка-спогад – колись він уже це робив. Закопував у землю годинники.
Богдан відкинув убік лопату і задер голову догори – чи сусіди дивляться? Кілька фіранок зрадницьки здригнулися, хтось невидимий відступив у глиб кімнат. Ковзнув очима далі, зупинив погляд біля власного вікна. На облупленому кухонному підвіконні у позі сфінкса велично розсівся Грубас. Богдан тільки посміхнувся. Треба ж? Схоже, його кіт – єдиний, хто попри всезагальне божевілля не втратив спокою та гідності.
Сніг помалу зійшов нанівець, ніби вдовольнившись тоненьким білим килимком, у котрий тепер було загорнуте сіре місто. Днями проминув Новий рік, але його майже ніхто не святкував. А яке свято без годинникового циферблата, стрілки якого урочисто наближаються до опівночі, тим самим розділяючи людський час на рік минулий та рік прийдешній? Не було цьогоріч подарунків, келихів із шампанським, ялинкових прикрас, знижок та розпродажів – багато людей навіть з полегшенням зітхнули, їм ніколи не подобалась уся ця вимушена метушня. Богдан теж цього не любив, новорічні свята нагадували йому про Алісу. Зітхнув на повні груди. Ніякого Нового року, просто зима. Саме час прогулятися містом. Хоча ні, час на роботу. Цього разу він не запізниться.
Офісна будівля, в котрій розташувалося бюро перекладів укупі з «агенцією мандрів», зустріла його тишею й запустінням. Двері та вікна прочинені, ліфт безпомічно закляк, кабінетами гуляють протяги упереміш із зів’ялим листям та порожніми фірмовими бланками. Усе на місцях, проте жодної живої душі, як на одній із тих апокаліптичних картинок з колись популярних інтернет-добірок про покинуті людьми місцини. Апокаліпсис настав? Богдан озирнувся на свої сліди – ніби невеличкі острівці посеред безмежного океану пилюки. Давно ж тут не було людей! Увійшов до свого колишнього кабінету, навіщось замкнув за собою скляні двері, прочинив вікно, впускаючи