На похорони Степана Бандери мали з’їхатися «борці за свободу» з усього світу, тож мюнхенська поліція і Служба захисту конституції готували додаткові заходи безпеки. Хоч професор Лавес і припускав, що вчорашні комбатанти болісно реагують на душевні кризи, мюнхенська поліція чекала не масових суїцидів. Її непокоїло, що комуністична влада може влаштувати нові замахи на впливових політичних біженців.
20 жовтня на цвинтарі Вальдфрідгоф прогулювалося чимало поліцейських у цивільному. Траурну процесію знімали на плівку, причому не тільки поліція: були й оператори зі сходу, переважно зі Східної Німеччини, і люди з Радянського Союзу. Крім дипломатів і журналістів, серед публіки були й керівники фольклорного ансамблю з УРСР, який щойно почав гастролі в Мюнхені. Оунівці дивилися на «совітів» з неприхованою підозрою.
На похорони Бандери прийшло близько двох тисяч людей, кінооператорам навряд чи доводилося знімали більшу траурну процесію. Надворі 20 жовтня було холодно. Усе це було схоже на державний похорон, хоча покійний був одним з лідерів по суті бездержавного народу. Процесія вирушила о п’ятнадцятій тридцять від цвинтарної каплиці – заупокійну відслужили одинадцять священиків греко-католицької церкви, до якої належав Бандера. Біля них стояли два православних священики від найбільшої української конфесії на батьківщині. Того дня це була вже третя заупокійна. Першу відслужили о дев’ятій ранку в греко-католицькому соборі Івана Хрестителя неподалік центру міста. Попри ранню годину й будній день, церква не змогла вмістити всіх охочих. Люди приходили на цвинтар Вальдфрідгоф задовго до початку церемонії. На третю годину на цвинтарі зібралося більше півтори тисячі людей – у траурній тиші вони проводжали труну від каплиці до місця поховання.
На чолі процесії йшов чоловік середнього віку з Бельгії, він ніс великий хрест. За ним ішли священики й церковний хор. Потім несли жовто-блакитні українські прапори і червоно-чорні оунівські. Далі два чоловіки несли невеличкі урни на червоних подушках. В одній була земля з України, в іншій – вода з Чорного моря. Усі розуміли символічне значення цих предметів – Бандера поклав життя у боротьбі за незалежну і соборну Україну від Карпат до Чорного моря. Чорного моря ні Бандера, ні більшість оунівців ніколи не бачили: вони виростали в польський частині України, відрізаній від моря радянським кордоном. Їхні юнацькі роки минули у Другій Речі Посполитій, яка активно прагнула здобути, а потім утримати вихід на Балтику, і вони вважали, що Україна теж мусить мати вихід до моря. Солону морську воду привіз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, єдиної причорноморської країни, не відгородженої залізною завісою.
Дубову труну Бандери несли шість його побратимів – люди одного з ним віку і схожої долі, багато років тому