Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марина и Сергей Дяченко
Издательство: Фолио
Серия: Ключ від королівства
Жанр произведения: Героическая фантастика
Год издания: 2005
isbn: 978-966-03-7839-1
Скачать книгу
поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

      – Отут вони йшли, – сказав Уйма.

      Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу (принаймні мені подумалося, що то має бути мідь). Ніколи в житті не бачила такого: це було схоже на розпрямлений і витягнутий у лінію саксофон колосальних розмірів.

      Ліворуч від труби був неглибокий рів, можна було розгледіти купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота – звуку падіння ми так і не дочекалися.

      – Отут вони йшли, – повторив Уйма – Хто, скажімо, дурень – падав ліворуч. А хто боягуз – праворуч…

      – Боягуз?

      – Приміром, жритраву. А хто хороший – переходив на той бік…

      – По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, – то вже хороший?

      Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

      – Ну, а ми куди звалимося? – запитала я грубим, як після застуди, голосом.

      – Ми хороші, – заперечив Уйма. – До того ж ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

      Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

      Уймі було просто – він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги були короткуваті. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самісіньке дно.

      Людожер, на мій жах, одразу не став мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні – беззвучно.

      Присів. Торкнувся чорного каменя.

      – Тут був вогонь, – у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнів, значить.

      – По-твоєму, дурні гірші за інших? – запитала я дратівливо.

      – Ні, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, – довго летіти.

      – Отже, боягузи – найгірші?

      Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг із кам’яного кришива тьмяний погнутий меч із рештками кисті, що в нього вчепилась.

      Струсонув кістки разом зі зотлілим рукавом. Із задоволенням примірявся до меча, змахнув і так, й отак – аж повітря засвистіло.

      – Це що, теж залишилося від мертвих? – у мене занило під ложечкою.

      – Це вже потім, коли живі тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

      Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

      – Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

      – Не будемо.

      Він подав мені цупку п’ятірню, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

      – Важко бути мертвим… – бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б мені хоч один…

      – Звідки