Королівська обіцянка. Марина и Сергей Дяченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марина и Сергей Дяченко
Издательство: Фолио
Серия: Ключ від королівства
Жанр произведения: Героическая фантастика
Год издания: 2005
isbn: 978-966-03-7839-1
Скачать книгу
Гарольд. – Ой, леле, що я творю…

      Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл трохи розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

      – Для того, щоб знову з’явитися тут, – охриплим голосом продовжив Гарольд, – треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Відкрити Печатку ось цим ключем.

      Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.

      – Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печатку із цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.

      – Він іде сюди, – сказав Уйма.

      Гарольд відклеїв від стільниці кругляк з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:

      – Не загуби. Будь ласка.

      – Що ти йому скажеш? – запитала я занепокоєно.

      – Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз – або ніколи…

      І він раптом згріб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:

      – Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

      – Нічого не трапиться, – флегматично відгукнувся людожер.

      Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:

      – Не пізно передумати. Ти – ще дівчисько…

      – Я воїн! – вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. – Я маг дороги!

      – Він зараз буде тут, – сказав Уйма.

      Гарольд раптом обійняв мене. Випустив. Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З навершя вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра розміром з колесо самоскида.

      – Я попереду, – сказав Уйма.

      Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі – залишилася тільки волохата рука, що вчепилася в підставку для дошки.

      – Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав із небуття. – Можна.

      – Ліно, давай, – Гарольд подав мені руку.

      Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда – він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама над силу піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч із чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

      Гарольд подав мені мій посох.

      – Стрибай… – просвистів голос Уйми. – Я піймаю…

      У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі, а наполовину вже в тому…

      – Так, Лінко, вилазь, – раптом рішуче сказав Гарольд. – Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

      Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…

      І, втративши рівновагу, шугонула в чорну яму – наосліп, униз, в обійми людожера.

      Розділ восьмий

      Некромантів їсти ганебно

      Уйма впіймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися цупкі, наче обценьки. Я поспішила вивільнитися, стала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

      Там, звідки я щойно звалилася, водномить затягнулася