– Слава!
У цьому гаморі потонули слова мера – той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…
Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Уперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце і йде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, всіх чекає…
(Цікаво, чи узяв він із собою стару куртку, як веліла йому мати?)
Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон кивнув йому й обвів площу очима. І сказав лише одне слово – ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:
– Прощавайте.
І простягнув мерові великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загули, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, жіночі хусточки…
А мене враз як шпилькою кольнуло: от-от зараз засурмить сурма. І у мене не буде вже можливості для відступу…
Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.
– Ну що? У тебе останній шанс іще є. Давай…
Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій навчитель дуже хотів, щоб я зникла з очей і позбавила його клопоту.
Оберон на своєму драконоконі поволечки їхав уздовж каравану – від хвоста з господарськими возами – наперед, де було його місце. Іноді зупинявся й перемовлявся з кимось кількома словами.
От він усе ближче до нас… усе ближче… І часу для остаточного рішенця все менше… менше…
Його кінь був зовсім близько, коли я раптом побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів вилітає смужка диму.
– Привіт, Ліно.
Я, як могла, випросталась у сідлі.
– Добридень, ваша величносте, – і спробувала усміхнутися.
Оберон був серйозний.
– Ну що ж, вирішуй. Ти вирушаєш з нами чи повертаєшся до себе? – запитав він.
– Ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…
(Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)
– Невже я вам потрібна, ваша величносте? Я така ще маленька…
Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.
– Звичайно, ти потрібна нам, – Оберон і бровою не повів. – Отже?
До полудня ми в’їхали в інше місто – вже менше. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» і «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був зовсім розчарований, навіть пригнічений.
Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд – він був значно розумнішим за мене і сам ішов у строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це скінчиться?
Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в