Ніхто й ніколи. Валентина Михайленко

було й змирилася, хоч сварки влаштовувала частенько, аж ось Максим почав ночами когось звати крізь сон. Прислухалась – якусь Люду, а потім в момент інтимного апогею, назвав її Людочкою…

      Такого ще не було, й Ірина запанікувала. Закохався чи що?… А як же вона?! Це ж так можна все втратити… Якщо раніше, потерпаючи від чоловікових зрад, ладна була розлучитися з ним – нехай лише віддасть київську квартиру, то тепер їй зовсім не хотілося волі – приручила золота клітка…

      Поклала собі негайно довідатися, що ж це за Люда така, що навіть уві сні її кличе? Колись, задля власного спокою, поклала собі ніколи не порпалась у його речах, та тепер – інша справа. Ірина почала нишпорити всюди, де щось могло бути сховане.

      Якось Максим забув на кріслі барсетку. Тремтячими руками відкрила її і в одному з відділень натрапила на паку фотографій… Ошелешено присіла на крісло: невже таке можливо? На всіх фотографіях красувалася Люда Калиновська – оте мале дівча, що має гарний голос і їздить по всіляких конкурсах та фестивалях завдяки Максимовому спонсоруванню… На звороті кожної картки рясніли надписи, зроблені Максимовою рукою: «Людочка в Феодосії», «Людочка в Українському домі», «Людочка на фольклорному святі». Це неймовірно… Невже він зовсім здурів?! Ну, гарненька, талановита, але щоб якісь почуття? Воно ж дівча зовсім… Ні! Такого не може бути!