Женя й справді виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не підходило для випускного, для прощання зі школою. Та що їй це? Хто тут може до неї дорівнятись, поцінувати її? Якби вони знали на скільки тягне цей прикид… Лише сукня й сріблясті босоніжки коштують 500 баксів: мама постаралась для доні. Їздили за ними удвох аж до Києва. А ось кольє їй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовність, але теж на півтисячі зелених потягне…
– Мекають, як козли, – виріс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкільний ансамбль. – А де це Людка поділася? Нехай би заспівала. Хоч потанцювали б нормально.
Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нікому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Люді… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого підчепила… Ну, куди їй до нього?! Мале, худе, білобрисе… Красеню Ромку підійшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакує його, та він робить вигляд, що нічого не розуміє.
А Вовка, потоптавшись поруч, вже іншим, грайливим, тоном проказав:
– Ну, що? Ходімо прогуляємось…
– Та пішов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрімголов кинулась у бік легковиків, припаркованих за рогом будинку культури.
– Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услід Вовка.
Ні, дівчина вона й справді красива: висока, струнка, довгонога, з розкішним чорним волоссям. Особливо гарні очі: темно-карі, м’які і якісь таємничі. Ще торік Вовка всерйоз подумував зустрічатися з нею. Його зацікавлені погляди помітив Женьчин однокласник Левко Макуха і «просвітив»:
– Та вона ж лише й здатна на те, щоб спідницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пішла по руках…
Вовка спершу не повірив, але якось загледів у чию машину сідала Женя і махнув рукою на свої почуття. Та сьогодні, після склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затінку парку… Відчував дивне роздвоєння: зневажав дівчину і тягнувся до неї.
5. Мати
Гурт батьків, відступивши в тінь дерев, жваво обговорював завтрашню поїздку дітей на луг. Цьогорічний випуск вирішили відзначити на лоні природи, а не в ресторані, як зазвичай. Літо, навкруги краса он яка – навіщо його душитись у приміщенні.
– Та чого ви хвилюєтесь? Закуски у нас уже готові. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помідори, огірки та напої – і всі проблеми, – повагом говорила Женина мама Лідія Семенівна – невисока розповніла жінка з густо подзьобаним ластовинням обличчям і ріденьким вибіленим волоссям. Макіяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати їй вроди, та ба, накладений невмілою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лідія Семенівна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто і дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – відколи в їхній родині завелися статки більші, ніж у інших.
Вона старанно приховувала