Протистояння. Том 2. Стівен Кінг

– білими, як свіжа слонова кістка, – він наче бачив вишкірене обличчя цього чоловіка: воно світилось вогнем і божевільною радістю, позираючи на нього з-під плівки мильної води, що котилася лобовим склом автівки. Коли шериф відправив його до дурки в Терр-От, темний чоловік був помічником психіатра в кімнаті для шокотерапії – стояв і либився в нього над головою, схилившись над пультом керування («Запечу тобі мозок, хлопче, – допоможу позбутися Дональда Мервіна Елберта й стати Чуваком-Сміттєбаком, може, гарячого воску?»), готовий шваркнути в його голову тисячу вольт. Так, знав він цього темного чоловіка: у нього було лице, яке не можна роздивитись, і руки, що тримали мертву колоду й здавали самі піки, і очі, що палали страшніше за вогонь, і посмішка, що шкірилася на тебе з-за могили цього світу.

      – Я зроблю все, що хочеш, – вдячно промовив він уві сні. – За тебе – життя!

      Темний чоловік підняв руки, і силует балахона вподібнився до чорного повітряного змія. Вони стояли на височині, і внизу лежала палаюча Америка.

      Я посадовлю тебе на чільне місце у своїй артилерії. Ти – саме той, хто мені потрібен.

      Тоді він побачив армію з десятків тисяч чоловіків і жінок – обірванців, що мчали пустелею на схід, до гір; військо, схоже на лютого, роз’ятреного звіра: вантажівки, джипи, фургони, будинки на колесах, пікапи й танки з людьми, і в кожного на шиї висіло по чорному каменю, з глибин якого іноді просвічувала червона пляма, яка могла бути Оком або Ключем. І в ар’єргарді, на величезному танкері з кремезними шинами, він побачив себе й одразу ж зрозумів, що цистерна наповнена желеподібним напалмом… а позаду нього рухалася колона вантажівок з гранатами, мінами Теллера[17] й пластиковою вибухівкою; вогнеметами, сигнальними ракетами та ракетами з тепловим самонаведенням; пістолетами, кулеметами й ракетницями. Ось-ось мав початися танець смерті – струни скрипок з гітарами вже диміли, і повітря виповнилося смородом сірки й кордиту.

      Темний чоловік знову здійняв руки, а коли опустив їх, усе стало холодним і мовчазним: вогнів не було, навіть попіл захолов, і на мить Сміттєбак знову став Дональдом Мервіном Елбертом, маленьким переляканим хлопчиком. Лише в ту мить у його голові блимнула підозра, що він лише черговий пішак у гігантських шахах темного чоловіка, що його ошукано.

      Та тоді він помітив, що обличчя темного чоловіка трохи відкрилось: у глибоких очницях – там, де мали бути очі, – палали дві червоні жарини, освітлюючи вузький, як кинджал, ніс.

      – Я зроблю все, що попросиш, – вдячно промовив Сміттєбак уві сні. – За тебе – життя! За тебе – душу!

      – Ти будеш моїм палієм, – серйозно сказав темний чоловік. – Ти мусиш прийти до мого міста – там тобі все розповім.

      – Де воно? Де воно?

      Сміттєбака трусило від нетерплячості й новонародженої надії.

      – На заході, – голос темного чоловіка вже затихав. – На заході. За горами.

      На цьому він прокинувся. Усе ще стояла ніч, і небо досі світилося.