[стурбований жіночий голос]
– Що таке?
[чоловічий голос, теж стурбований]
– Двері ванної… Вони зачинені, але під дверима… Здається, там світло.
[жіночий голос, шепіт]
[шурхіт, потім тиша]
[голосний жіночий крик]
– О Господи! О Господи!
[нажаханий чоловічий голос]
[жінка кричить]
– Допоможи! Допоможи їй! Моя дитино, о дівчинко моя!!!
– Вона жива? От лайно!
– Хапай рушники! Оберни її зап’ястя, міцніше!
– Обертай! Тягни! Міцніше! О Боже милий! Тут так багато крові.
– Я відчуваю пульс! Дженні! Дженні, ти мене чуєш! Передай оті рушники! О Господи! О Господи!
– Дженні!
[відчайдушний жіночий лемент]
– Телефонуй 911! Дженні! Дженні, прокинься!
[чоловічий голос]
– Де мій телефон?
[жіночий голос, метушня]
– На підлозі! Ну ж бо!
[чоловічий голос]
[кроки, шурхіт, жіночий голос розмовляє з 911, дає адресу, істерика]
– Тобі треба йти! Зараз! Іди!
[чоловічий голос]
– Ні, я не можу, о Господи!
Шарлотті важко говорити про той день. Але одного ранку я таки прорвався за її барикади, вона зібралася на силі й розповіла таке:
Коли ми знайшли Дженні, яка спливала кров’ю у ванній, Боб поводився як герой. Я наказувала йому піти після того, як зателефонувала «швидкій», але він відмовився. Йому було байдуже. Тієї миті я побачила чоловіка, якого ще не бачив ніхто. Про Боба кажуть, що він жадібний і таке інше, але він ризикнув усім, щоб врятувати мою дитину. Розірвав рушник на дві частини, обернув навколо зап’ястків Дженні. Наказав мені схопити один кінець і тягнути. Рушник був товстий, його важко затягнути досить міцно. Боб кричав на мене «Тягни!», і я тягла щосили, доки ми не зупинили кров. Те саме ми зробили з другим зап’ястком. Господи, ми всі були в крові. Просто вимокли в ній. Мої ноги ковзали по підлозі. Коли ми завершили із зап’ястками, я зателефонувала 911. Наказала йому піти, але він відмовився. Я притисла її голову до своїх колін. Почала плакати, не так, як раніше від жаху, а просто плакати, розумієте? Боб теж плакав. Він переводив погляд із обличчя Дженні на моє і не знав, кого йому більше шкода. Він гладив обличчя Дженні й дивився на мене. Він говорив: «Слухай! Вона видряпається! Ти мене чуєш? Вона житиме!» Ми почули, що наближається сирена. Я кричала, щоб він пішов. Благала його. Він відмовлявся, але зрештою зрозумів мене. Адже я переймалася не його кар’єрою, дружиною чи репутацією. Я боялася лише за Дженні й власну родину. Він не міг залишитися, доки приїде поліція. Боб заплакав ще дужче, коли підвівся і рушив по крові. «Я тебе кохаю», – сказав він наостанок. А потім зник.
Дженні вижила. І тут на сцені з’явився я.
Розділ 7
Мене звати доктор Алан Форрестер. Я психіатр. У разі, якщо ви не дуже розумієтеся на ієрархії фахівців із людського психічного здоров’я, я з тих, хто навчався в медичному університеті. Я дипломований лікар, із відзнакою закінчив університет