Симпатик. В’єт Тан Нґуєн. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: В’єт Тан Нґуєн
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2015
isbn: 978-617-12-3468-0,978-617-12-3465-9,978-617-12-3178-8
Скачать книгу
пивниці просто неба в самому серці четвертого округу, де ми втрьох провели за пияцтвом більше годин, ніж я здатен підрахувати. За столиками було повно солдатів та морпіхів – під стільцями гвинтівки, волосся коротко підстрижене військовими перукарями-садистами, що заради якоїсь мерзенної френологічної мети повідкривали контури їхніх черепів. Щойно я присів, Бон налив мені пива, але пити не дозволив, доки не проголосив тост.

      – П’ємо за возз’єднання, – сказав він, підносячи свою склянку. – Ми знову зустрінемося на Філіппінах!

      Я зазначив, що йшлося насправді про Гуам, адже диктаторові Маркосу набридли біженці й він перестав їх приймати. Бон загарчав, потираючи склянку об чоло.

      – Не думав, що може стати ще гірше, – сказав він. – А тепер ще й філіппінці дивляться на нас зверхньо?

      – Забудь про Філіппіни, – сказав Ман. – Пиймо краще за Гуам. Кажуть, там починається день Америки.

      – І закінчується наш день, – пробурмотів Бон.

      На відміну від нас з Маном, Бон був щирим патріотом, республіканцем, який добровільно зголосився воювати і ненавидів комуністів з того самого дня, як представник місцевої ланки поставив його батька, старосту селища, на коліна і змусив сповідатись, перш ніж вгатити кулю йому за вухо. Залишений напризволяще Бон точно взяв би приклад з японців і бився б до останнього або ж навіть приставив пістолет до своєї скроні, тож ми з Маном переконали його подумати про дружину та сина. Ми запевняли його, що від’їзд до Америки – не втеча, а стратегічний відступ. Ми сказали Бонові, що Ман з родиною полетять туди завтра, тоді як правда полягала в тому, що Ман залишиться, щоб на власні очі засвідчити звільнення Півдня північними комуністами, яких Бон так зневажав. Тепер же Ман стиснув його плече своїми довгими, витонченими пальцями і сказав:

      – Ми втрьох – побратими. Ми будемо побратимами, навіть програвши цю війну, навіть втративши нашу країну. – Він позирнув на мене, і його очі були мокрі. – Для нас нема кінця.

      – Твоя правда, – відповів Бон і щосили закивав, аби приховати сльози в очах. – То годі суму й мороку. Будемо пити за надію. Ми повернемося, щоб повернути нашу країну. Правда?

      Він теж подивився на мене. Я не соромився своїх сліз. Ці чоловіки були ліпші за будь-яких справжніх братів, яких я міг би мати, бо ми самі обрали один одного. Я підняв свою склянку і виголосив:

      – За повернення. І за братство, що ніколи не скінчиться.

      Ми осушили наші склянки, гукнули, щоб нам принесли ще, обійняли один одного за плечі й пірнули в годину братньої любові та пісень – музикою нас забезпечував дует в іншому кінці майданчика. Гітарист з довгим волоссям ухилявся від призову до війська, його шкіра була хворобливо бліда, бо ж він був змушений останні десять років вдень жити у стінах дому власника бару, виходячи звідти лише вночі. Волосся його ніжноголосої партнерки було так само довге, струнку фігуру облягав шовковий ао дай[15] кольору щік збентеженої незайманки. Вона співала пісню на вірші Чінь


<p>15</p>

Традиційне в’єтнамське жіноче вбрання, довга шовкова сукня з розрізами, яку вбирають поверх широких штанів.