– Офіційно, – сказав Клод, – евакуації не буде, бо нас не зривають з місця найближчим часом.
Генерал, який дуже рідко підвищував голос, тепер це зробив.
– Неофіційно ви нас кидаєте! – крикнув він. – Вдень і вночі з аеропорту йдуть літаки. Усі, хто працює з американцями, хочуть виїзну візу. За візами вони йдуть до вашого посольства. Ви евакуювали своїх жінок. Ви евакуювали немовлят і сиріт. Чому лише американці не знають, що американці тікають звідси?
Клодові стало гідності зробити присоромлений вигляд, пояснюючи, що в разі оголошення евакуації в місті спалахнули б заколоти і люди могли б напасти на тих американців, що лишилися тут. Так уже було в Данангу та Нячангу, де американці втекли, рятуючи свої життя, і залишили місцевих жителів битися одне з одним. Але, попри цей прецедент, у Сайгоні було навдивовижу спокійно. Його мешканці поводилися, немов подружжя, чий шлюб уже зруйновано, однак вони прагнуть триматись одне за одного і тонути разом, якщо це дозволить їм не визнавати зрадницької правди. А правда тут полягала в тому, що принаймні мільйон людей так чи інакше працювали на американців, починаючи з тих, хто чистив їм взуття, і закінчуючи тими, хто керував армією, сформованою американцями за їхнім власним уявленням, щоб робити їм феляцію за ціною гамбургера десь у Пеорії чи Покіпсі. Чимало хто з цих людей вірив, що, як комуністи переможуть (у що вони відмовлялися вірити), на них чекатиме в’язниця або ж гарота,[8] а на незайманих дівчат – шлюб із варварами. Чому б їм так не думати? Саме такі чутки розпускало ЦРУ.
– Отже… – почав Генерал, але Клод його перебив:
– Ви маєте літака, і вам слід вважати це за щастя, сер.
Генерал був не з тих, хто благає. Він прикінчив своє віскі, як і Клод, тоді потиснув йому руку і попрощався, не зводячи з нього погляду. «Американці люблять дивитися людям у вічі, – сказав мені якось Генерал, – особливо коли трахають їх ззаду». Клод бачив ситуацію інакше.
– Інші генерали дістають місця лише для найближчих родичів, – сказав він нам, прощаючись. – Навіть Бог та Ной не могли врятувати всіх. Принаймні не стали.
Чи справді вони не могли? Що сказав би на це мій батько? Він був католицьким священиком, але я не пам’ятаю, щоб цей бідолашний сановник колись читав проповідь про Ноя, хоч і