– Ви маєте на увазі, чи готовий я принизитися й просити милосердя?
Суорц зітхає.
– Девіде, знущатися над нашими зусиллями не має сенсу. Погодьтеся принаймні на відстрочку засідання й обдумайте своє становище.
– Що ви хочете почути в моїй заяві?
– Визнання, що ви були не праві.
– Я вже визнав це. Добровільно. Я винен у всьому, у чому мене звинувачують.
– Девіде, не грайтеся з нами. Між визнанням звинувачень і визнанням, що ви були не праві, є різниця, і вам це добре відомо.
– І це вас задовольнить: визнання, що я був неправий?
– Ні, – заперечує Фародія Рассул. – Це перевернуло б справу з ніг на голову. Спочатку професор Лур’є мусить зробити свою заяву. А потім ми вирішимо, чи брати її до уваги, аби пом’якшити покарання. Ми не домовлятимемося спершу про те, що повинно бути в заяві. Вона мусить виходити від нього, і сформулювати її він мусить власними словами. А тоді ми побачимо, чи щиро він це каже.
– І ви вірите, що зможете зрозуміти, наскільки я щирий, зі слів, якими я скористаюся?
– Ми побачимо ваше ставлення. Подивимося, чи справді ви щиро розкаюєтеся.
– Чудово. Я скористався перевагами свого становища стосовно міс Ісаакс. Це був неправильний вчинок, про який я шкодую. Цього вам достатньо?
– Питання не в тому, професоре Лур’є, чи мені цього достатньо. Питання в тому, чи достатньо цього вам. Чи відповідає сказане вашим справжнім почуттям?
Він хитає головою.
– Я сказав слова, які ви хотіли почути, а тепер ви хочете більшого, ви хочете, щоб я продемонстрував їхню щирість. Це суперечить здоровому глузду. Це виходить за рамки закону. З мене досить. Повернімося назад до регламенту. Я визнаю свою провину. Це все, на що я готовий.
– Гаразд, – підсумовує Матабан, не підводячись з крісла. – Якщо запитань до професора Лур’є більше немає, я хочу подякувати йому за візит і відпустити його.
Спершу вони його не впізнали. Він уже дійшов до середини сходів, коли почув крики: «Це він!» і човгання ніг.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную