Гакім нахиляється до Матабана, і вони щось бурмочуть.
– Професоре Лур’є, – каже врешті Гакім, – я вимушений повторити, що це засідання комісії з розслідування. Її завдання – вислухати обидві сторони в цій справі та запропонувати рекомендації. Ми не маємо повноважень приймати рішення. Я знову запитую, чи не буде краще, якщо вас представлятиме хтось знайомий із нашими процедурами?
– Мені не потрібен представник. Я сам чудово можу себе представити. Чи правильно я розумію, що, попри мою заяву, слухання продовжуватиметься?
– Ми хочемо дати вам можливість пояснити свою точку зору.
– Я вже пояснив свою точку зору. Я винен.
– Винні в чому?
– У всьому, у чому мене звинувачують.
– Ми бігаємо по колу, професоре Лур’є.
– У всьому, що стверджує міс Ісаакс, і в підробці записів.
Тепер утручається Фародія Рассул:
– Ви кажете, що погоджуєтеся із заявою міс Ісаакс, професоре Лур’є, але чи прочитали ви її хоча б?
– Я не хочу читати заяву міс Ісаакс. Я погоджуюся з нею. Не бачу причин, чому б міс Ісаакс мала брехати.
– Та хіба не було б розсудливим хоча б прочитати заяву перед тим, як погоджуватися з нею?
– Ні. У житті є значно важливіші речі, ніж бути розсудливим.
Фародія Рассул відкидається у своєму кріслі.
– Усе це – справжнє донкіхотство, професоре Лур’є, та чи можете ви дозволити його собі? Мені здається, що ми зобов’язані захистити вас від самого себе. – Вона дарує Гакіму застиглу посмішку.
– Ви кажете, що не зверталися по юридичну пораду. Але чи консультувалися ви з кимось – священиком, до прикладу, чи психотерапевтом? Ви готові пройти курс психотерапії?
Це запитання хвилює молоду панянку зі школи бізнесу. Він відчуває, як та наїжачується.
– Ні, я не думав про психотерапію й не збираюся проходити її. Я – дорослий чоловік. І не потребую психотерапії. Я вище за будь-яку психотерапію. – Він повертається до Матабана. – Я зробив свою заяву. Чи існують якісь причини, чому ці дебати мають продовжуватися?
Матабан і Гакім знову пошепки радяться.
– Пропонується перерва в засіданні, – оголошує Матабан, – аби комісія змогла обговорити заяву професора Лур’є.
Усі по черзі кивають.
– Професоре Лур’є, чи можу я попросити вас і міс Ван Вік почекати за дверима кілька хвилин, поки ми проведемо нараду?
Він виходить із офісу Гакіма разом зі студенткою-спостерігачкою. Вони не кажуть одне одному жодного слова; очевидно, що дівчина почувається незручно. «КАЗАНОВО, ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЗАЛИШИЛОСЯ». А що вона думає про Казанову тепер, зустрівшись із ним віч-на-віч?
Їх знову кличуть назад. Атмосфера в кімнаті кепська: кислувата, як на нього.
– Отже, – починає Матабан, – підіб’ємо підсумки: професоре Лур’є, ви кажете, що погоджуєтеся з правдивістю висунутих проти вас звинувачень?
– Я