– Дуже обнадійливо, – промовив я. – А далі що?
Альва згорнула книжку.
– Йди пробіжи ще кружечок! – задоволено відповіла вона.
Після тренування я сходив до душу, перевдягнувся і повернувся до Альви з камерою в руках. Зробивши два-три знімки, я ліг на траву поруч з нею. Не певен, та, здається, Альва першою почала говорити про те, що пізніше обов’язково хоче мати дітей.
– Скількох? – спитав я.
– Мені б хотілося дві дівчинки. Щоб одна була дуже самостійною і завжди зі мною сперечалася, а інша навпаки – мамина донька, що завжди приходить за порадою. А ще пише вірші, яких ніхто не може зрозуміти.
– А якщо обидві будуть нестерпно розбещені або дивакуваті?
– Ну якщо трохи дивакуваті, то нічого, – усміхнулась Альва. Маленька зморшка на її чолі розгладилась. – Я хочу попередити тебе, Жулю, – раптом посерйознішала вона. – Якщо в тридцять років у мене ще не буде дітей, і в тебе теж, я б хотіла дітей від тебе. Ти будеш чудовим батьком, я певна.
– Але це значить, що нам доведеться переспати.
– Ну, я це якось переживу.
– Ти так, але хто сказав, що я готовий до такого?
– Ти б не зміг? – здивовано спитала Альва.
Розмова на мить зупинилась. Я засоромлено дивився в бік інтернатської будівлі. Розпечене на сонці цементне покриття парковки виблискувало, наче скло.
– Ні, це гарна ідея, – нарешті озвався я. – Мені б не хотілося бути старим батьком. Тридцять – це якраз максимум. Якщо треба, я б допоміг тобі завагітніти.
– А що, коли в тридцять ми більше не будемо спілкуватись?
– Такого точно не станеться.
Альва довго дивилась на мене.
– Таке завжди може статися, – відповіла вона.
Очі Альви були по-котячому зеленими, їхній колір був не приглушено-темним, як на доларових банкнотах, а по-справжньому яскравим, і захопливо контрастував з рудим волоссям. Та в погляді Альви було щось відсторонене, майже холодне. Такий погляд пасував не дев’ятнадцятирічній дівчині, а вже немолодій і збайдужілій жінці. Коли Альва промовила «Таке завжди може статися», в її погляді щось змінилося, весь звичний холод раптом зник з очей.
Крапля впала на руку Альви, і ми задерли голови. Важкі хмари зненацька заступили сонце, а за ними пролунав такий же неочікуваний грім. За мить на нас уже лило.
Зібравши речі, ми втекли від дощу в мою кімнату. Альва знайшла джин, який за останнім разом привіз із собою Тоні. Ми почали його, а потім Альва доливала ще і ще; пляшка поступово порожніла. Сп’янівши, я відчув себе окриленим, Альва ж чомусь лишалася скутою.
– Він порвав зі мною, – зненацька сказала вона.
Її хлопцеві було вже добре за двадцять. Торгівець автівками з міста, мені він здавався несимпатичним і обмеженим.
– Та я, мабуть, паскудно з ним поводилася, – похитала головою Альва. – Я заслужила.
– Ні, не заслужила. Просто цей ідіот був тобі не пара.
– Повір, я заслужила. Він правильно зробив, що мене кинув. Жулю, ти завжди бачиш у мені ту, ким я не є,