– Думаєш, твоя фірма себе виправдає? – поцікавився я.
– Усі бігтимуть до нас, – всміхнувся Марті. – Ми маємо силу в яйці.
Ми дійшли до автівки. Я зрадів, побачивши, що брат приїхав не сам, а з Тоні. Тоні був таким же спортивним, як і за шкільних часів, і жував яблуко, розслаблено спираючись на двері машини.
– Моро, Жуль, – сказав він.
– Бреннер, Антон, – сказав я.
Ми обнялися. Коли я декілька років тому приєднався до інтернатської команди легкоатлетів, ми з Тоні часто разом тренувалися в качалці, а після цього іноді йшли випити по гальбі пива. Він вчив мене різних трюків і карткових фокусів та постійно розпитував про Ліз. Пізніше, коли ще одна операція на коліні поставила хрест на його спортивній кар’єрі, Тоні заявляв, що має право компенсувати цю невдачу одруженням з Ліз.
Коли я нагадав йому про це, Тоні наморщив брови.
– Так що, вона таки нарешті відповіла на мого листа?
Утрьох ми рушили до озера. Марті захоплено передвіщав геніальне майбутнє інтернету («Це буде новий світ, Жулю, розумієш? Старий світ майже віджив своє, і скоро ми всі знову зможемо стати першопрохідцями»), а я тим часом розглядав його: рівний проділ, окуляри без оправи, плетені шкіряні туфлі. З чорного кокона аутсайдера-заучки вилупився стильний гарвардський випускник. І хоча обличчя мого брата важко було назвати симпатичним, для цього ніс був завеликий, а губи затонкі («Обличчя мов із недбалого ескізу від Семпе»[11], – якось сказала Ліз), зараз Марті виглядав куди краще, ніж за шкільних часів, і світився ентузіазмом.
– Твій брат стане першокласним менеджером, це я завжди знав, – промовив Тоні. – А я лише тримаюсь поряд.
Та деяких дивацтв Марті все ж не позбувся: якщо на нашому шляху траплялася калюжа, йому обов’язково треба було в неї вступити. В інтернаті він ніколи не відходив від своєї кімнати, не натиснувши кілька разів на дверну ручку. Іноді всього чотири, іноді дванадцять, потім знову вісім. Здавалось, Марті вибудував щось на кшталт власної логічної системи і дотримувався її з науковою точністю безумця, але я, скільки не рахував, не міг збагнути її суті.
Брат і Тоні розпитували про наш інтернат. Що я міг сказати? За дев’ять років я так призвичаївся до ролі компанійського й завжди радісного вихованця, що іноді був ладен сам повірити у справжню безтурботність інтернатівського життя. Проте я й досі відмовлявся говорити про батьків. Найбільше мені хотілось перестати бути проклятим сиротою і знову стати звичайним, як усі. Спогади про батьків я тримав міцно зв’язаними й запротореними до найглибшого кутка свідомості. Раніше я часто навідувався до їхньої могили в Мюнхені, та останнім часом майже забув туди