Наближався кінець квітня, і капітан Тьорнер готував «Лузитанію» до відплиття, призначеного на 1 травня. У цей час Кімната 40 отримала дані про новий сплеск активності субмарин. З перехоплених повідомлень ставало зрозуміло, що у п’ятницю, 30 квітня, чотири субмарини вийшли[218] з бази. У відповідь на це командир військового штабу Німий Олівер відправив термінове надзвичайно таємне повідомлення Джелліко в Скапа-Флоу: «Чотири субмарини вчора вийшли з Гельґоланду». Далі зазначалися їхні можливі пункти призначення. «Ми припускаємо, що вони йдуть зі швидкість у 12½ вузлів. До яких би дій Ви не вдалися, не розголошуйте джерело інформації». За декілька годин Кімната 40 отримала інформацію про вихід ще декількох субмарин – цього разу з бази в Емдені, на німецькому узбережжі Північного моря. Однією з субмарин командував Швіґер. Беручи до уваги, що зазвичай Німеччина випускала в Північне море або Атлантику по дві субмарини водночас, ситуація була надзвичайна.
Дешифрувальникам Кімнати 40 було легко відстежувати U-20 у перший день патрулювання: зв’язківець Швіґера передавав своє положення чотирнадцять разів протягом доби.
Довго думати над причиною нового небезпечного виступу німецьких субмарин не доводилося. Це була відповідь військово-морських сил Німеччини на хитрість, яку вигадав особисто Блінкер Холл. Він застосовував принцип, який називав головним у своїй справі, – «принцип спантеличення та омани ворога»[219].
«Лузитанія»
Кавалькада пасажирів
У суботу, 1 травня, спека вщухла. Ранок видався холодним, небо висіло олов’яним щитом. Завдяки прохолоді пасажирам, що прибували на причал компанії «Кунард» № 54, було легше переносити свої речі – теплі пальта можна було просто вдягти на себе, а не нести на руках разом з іншими речами, палицями, парасолями, валізами, пакунками, книгами та дітьми.
Усе це з’являлося на тротуарі коло термінала з довгої черги чорних таксі, що виїжджали з Одинадцятої авеню та зупинялися коло бордюрного каменя. Великі валізи перевозилися на підлозі авто біля водія – їх витягали назовні кремезні чоловіки в розстебнутих жакетах та хуліганських картузах.
Це знімав кінематограф[220], встановлений коло входу в термінал. Пасажири проходили просто повз нього: чоловіки в циліндрах, фетрових капелюхах та картузах; жінки у великих капелюхах, вкритих пришитими квітами; маленькі діти, закутані так, наче пливуть в Арктику, – на одному в’язана шапочка була натягнута аж на вуха. Іноді якесь обличчя з’являлося особливо близько, на ньому звичний для подорожніх вираз суворості й зосередженості – людина намагається заплатити таксистові, утримати палицю та рукавиці (порожні пальці рукавиць висять, наче коров’яче вим’я), а також простежити за валізою та скринею, які зникають у терміналі «Кунард».
Коло дальшого кінця будівлі терміналу над причалом височіла чорна стіна сталі та заклепок. Корабель здавався настільки