Він уперся долонями в стіну та помалу опанував себе. Цей самоконтроль був несвідомою мобілізацією мозку, успадкованою від Філа Сойєра та Лілі Кавано. Так, він припустився помилки, але назад не піде. Території були справжніми, може, Талісман також існував. Він не збирався вбивати матір легкодухістю.
Джек набрав у відро гарячої води з крану в комірчині та прибрав весь бруд.
Коли він знову зайшов до зали, було вже пів на одинадцяту і натовп у барі зменшився: Оутлі – робітниче містечко, і місцеві п’яниці-робітники рано поверталися додому в будні дні.
Лорі сказала:
– Ти блідий, як смерть, Джеку. Все гаразд?
– Як гадаєш, мені можна імбирного елю? – запитав він.
Вона принесла йому склянку і Джек випив її, закінчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до півночі Смоукі знову послав його в комірчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався із завданням. Ще за годину Смоукі крикнув людям, що час завершувати. Лорі вимкнула музичний автомат – Дік Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кілька млявих вигуків протесту. Ґлорія вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мінтс», які постійно їв Смоукі; рожевий, як фальшиві ясна його щелеп) і пішла. Смоукі почав вимикати світло та випроваджувати останніх чотирьох-п’ятьох клієнтів за двері.
– Добре, Джеку, – сказав він, коли вони пішли. – Ти добре попрацював. Звісно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комірчині.
Замість того щоб попросити свою платню (яку Смоукі, до речі, не запропонував), Джек поплентався до комірчини; настільки втомлений, що зараз він скидався на зменшену копію тих п’яниць, яких щойно випхали з бару.
У комірчині він побачив Лорі, що сиділа навпочіпки в кутку – через цю позу її баскетбольні шорти задерлися непристойно високо – й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залізла в його рюкзак. А тоді побачив, як вона клала кілька ковдр на шар мішків з-під яблук. Лорі також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку.
– Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко, мальку, – сказала вона.
– Дякую, – відповів Джек. То був простий, імпровізований акт доброти, та Джекові здавалося, що він ось-ось заллється слізьми. Натомість він посміхнувся. – Дуже дякую, Лорі.
– Нема за що. Тобі буде тут добре, Джеку. Смоукі не такий уже й поганий. Як пізнаєш його поближче, зрозумієш, що зовсім він не поганий. – Вона сказала це з несвідомою печаллю, ніби хотіла, щоб усе було саме так.
– Може, й непоганий, – відказав на те Джек, а тоді імпульсивно додав: – Але завтра я піду. Гадаю, Оутлі просто не для мене.
– Може, й підеш, Джеку… А може, надумаєш трішки залишитися. Чому б тобі не відкласти рішення до завтра?
У цій маленькій