– Треба потерпіти… – шепотіла вона собі, – Тей мене любить, а значить погодиться!
Наступного дня вона знов мов пташка летіла до Беша на зустріч. Навіть не зважала на те, що усі чоловіки зараз працюють у лісі, а він поруч. Все ж заради неї! Вони сиділи на березі річки і милувалися сяючою мов кришталь водою.
– Скажи кохана, чи можеш ти зробити для мене одну важливу справу? – він притулився до Сіди міцно її обіймаючи.
– Звичайно! Говори, я зроблю все що скажеш.
Очі Беша блищали, а погляд зробився важким і знервованим.
– Навіть не знаю, як тобі це сказати…
– Говори, не бійся! Ти що мене соромишся?
– Ні! Вибач, але справа не проста, і крім нас с тобою про це не повинен знати ніхто.
– Ти зачаровуєш мене своєю таємничістю.
– Гаразд, розповідаю, тільки спочатку пообіцяй, що не говоритимеш про це ні з ким, особливо з братом.
– Та добре, добре! Я зрозуміла.
– У старого Зуфа є один настій, котрий коли випити, заспокоює та стирає пам'ять. Він чарівний, примушує змиритися з тим що непокоїть. Зуф не дозволяє нікому навіть торкатися своїх настоїв. От якби Тей випив хоч краплину того настою, відразу б забувся про минуле.
– Це не дуже добре, але чому ти не попросив його у самого Зуфа?
– Що ти! Він не віддасть мені пляшечку. Окрім того, він заборонив мені навіть підходити до його будинку. А ти часто у нього буваєш. Він тобі довіряє.
– Ти хочеш щоб я попросила у нього?
– Навряд чи він віддасть тобі настій…
– Що ж я повинна зробити?
– Ти візьмеш пляшечку сама.
Сіда перестала посміхатися і своїми чорними округлими від здивування очима дивилася на Беша. Нарешті промовила:
– Ти хочеш, щоб я її вкрала?!
Вона й справді часто була у будинку Зуфа. Допомагала йому по господарству, готувала їжу. Іноді старий чаклун розповідав їй невеликі таємниці лікування. Вона могла спокійно увійти до його кімнати заставленої різноманітними пляшечками та мішечками з трав’яними сумішами. Деякі ліки вона сама оминала, знаючи їх чарівну силу. Тому розуміючи про що зараз говорив Беш вона відчувала себе збентежено. Це був недобрий вчинок, навіть двічі недобрий: ні Зуф, ні Тей не заслуговують на таке. Проте, відмовити коханому, який так палко дивився у очі, не змогла.
– Ти ж хочеш, щоб ми одружилися? – гнув своєї Беш.
– Так, звичайно. Але все можна владнати по-іншому, без брехні.
– Сідо, Тей ніколи мене не визнає!
– Ти дуже поспішаєш, я вірю він поступиться!
– Скільки ще чекати? Мабуть ти мене просто не кохаєш?! – з переконливим розчаруванням промовив він і відвернувся.
– Авжеж