Нарешті строкато одягнений секретар із поблажливим виглядом провів відвідувача в меншу та чистішу кімнату, яка відрізнялася від інших ще й тим, що вікна в ній були цілі, стіни обклеєні шпалерами, а на письмовому столі лежали розкладені теки.
Замість портрета султана на стіні висіла велика світлина Енвера-паші на коні. Ґабріель побачив парубка, котрий сидів за столом, рудого, в ластовинні, з короткими, за англійською модою, вусиками. Ґабріеля прийняв не каймакам, а мюдір[14], у чийому віданні було узбережжя – Суедія. Найвизначнішими в зовнішності господаря кабінету були неймовірно довгі, ретельно доглянуті нігті. Занадто щільно облягаючий його маленьку, субтильну постать сірий костюм у поєднанні з червоною краваткою та канарково-жовтими черевиками на шнурках довершував образ.
Ґабріель одразу ж здогадався: «Він – із Салонік!» Ніяких даних для цього чоловік не мав, судив тільки за зовнішністю молодого чиновника. Салоніки були колискою молодотурецького національного руху, затятих прихильників західної орієнтації, котрі сліпо схилялися перед усіма формами європейського прогресу. Мюдір, без сумніву, належав до прихильників, а можливо, навіть і до членів «Іттіхата» – таємничого «Комітету єдності та прогресу», який зараз користувався необмеженою владою в імперії каліфа.
Мюдір прийняв відвідувача дивовижно чемно і навіть підсунув йому крісло ближче до письмового столу. Запалені очі чоловіка з рідкими, як у всіх рудих людей, віями весь час дивилися повз, уникаючи погляду Багратяна. Ґабріель знову, деще підкреслено, назвався. Мюдір злегка схилив голову:
– Знатний рід Багратянів нам відомий.
Не можна було не визнати, що слова і вся звичка мюдіра справили на Ґабріеля приємне враження. Голос відвідувача зазвучав упевненіше.
– Сьогодні у декого з моїх земляків, та й у мене також, відібрали паспорти. Це було зроблено за розпорядженням місцевої влади. Ви про це знаєте?
Мюдір довго мізкував, гортав папки, даючи зрозуміти, що, будучи вкрай перевантажений справами ввіреного йому відомства, не може тримати в пам’яті всілякі дрібниці. Нарешті він зволив згадати:
– Авжеж, певна річ! Паспорти. Цей захід вжили не за розпорядженням місцевої влади, а згідно з приписом його ясновельможності пана міністра внутрішніх справ.
Він витягнув видрукуваний на машинці аркуш і поклав перед собою. Либонь, мав намір, якщо відвідувач забажає, прочитати указ міністра внутрішніх справ Талаат-бея повністю.
Ґабріель поцікавився, чи поширюється цей припис на всіх без винятку. Відповідь прозвучала дещо ухильно: широких народних мас це навряд чи торкнеться, адже паспорти найчастіше є тільки у багатих купців, гендлярів та інших осіб такого штибу.
Ґабріель не міг відірвати очей від довгих нігтів мюдіра.
– Я провів усе життя за кордоном, у Парижі.
Чиновник знову схилив голову:
– Нам це відомо, ефенді.
– Тому