Та й хто запитає, чиї тіла зотлівають тут у чистому полі? Хто віддав тут Богові душу? Саркіс чи Астхик або Апет, Ануш, Вардуї чи Хорен?
Але не всі заптії були лютими звірами. Можна навіть припустити, що серед них були й незлі люди. Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певної години доправити це людське стадо в певне місце. Він усім серцем розуміє матір, котра виючи кидається на дорогу і нігтями дряпає землю, намагається витягти своє мертве дитя з канави. Жодні вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кінцевого пункту ще дванадцять кілометрів.
Колона зупинилася. Спотворені обличчя. Тисячоустий божевільний гул.
Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоїра і його поплічників, не роззброїть їх і не роздере на клапті? Жандарми мали б боятися такого вибуху люті, тут би їм і настав кінець. І ось один жандарм стріляє. Інші оголюють шаблі, колють, ріжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловіків і жінок корчаться на землі, стікають кров’ю. І від вигляду цієї крові збуджені кати хмеліють, їх охоплює давня несамовита жага пізнати жінок ненависної раси. Силою оволодіваючи беззахисною жінкою, вони немов учиняють насильство не тільки над людиною, а й над богом ворога.
А потім заптії і самі не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохід, витканий із кривавих людських доль.
Завжди одне й те ж. На другу добу всіх працездатних чоловіків відокремлюють від решти. Ось один із них – сорокашестирічний, добре одягнений. Він – інженер, від сім’ї його відігнали силою, пустивши в хід приклади карабінів. Молодшій доньці цього чоловіка – всього півтора рочка. Він зарахований в іншаат-табурі – дорожньо-будівельний загін. Похитуючись, сновигає нещасний у довгій колоні чоловіків і як навіжений безперервно бурмоче:
– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…
Хапає за руку сусіду по шерензі. Від нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманці.
– Такої гарного дитини ти, мабуть, у житті не бачив. Очі в неї величезні, як блюдця. Якщо б я міг, я б змією на череві поповз за нею.
І знову блукає, спотикаючись, самотній, замкнувся в своєму горі.
Увечері