Настав п’ятий день, а преподобний Арам не отримав ще виклику. До нього лише з’явився мусульманський мулла, не з місцевих, і зажадав ключі від церкви. Протестантський храм, ввічливо пояснив він Араму, до вечірньої молитви має бути переосвячений у мечеть. Але Арам усе ще сподівався, що притулок для сиріт не чіпатимуть. Він заборонив виходити з дому і показуватися на вулиці вчителям і дітям, велів удень тримати віконниці на вікнах зачиненими, не запалювати вночі світло та розмовляти упівголоса. В оселі, де колись буяло життя, зачаїлася мертва тиша. Все ніби вимерло.
Але не спокушай Бога, щоб не прогнівити долю. Наступного, шостого, дня посильний, із тих, хто, як янголи смерті, чигали містом, вручив священику повістку з вимогою негайно з’явитися до коменданта.
Арам прийшов у священичому вбранні. Молитва його була почута. Він не принизив себе навіть тінню страху чи збентеження. Пастор стояв перед турецьким офіцером спокійний і прямий. На жаль, ця позиція виявилася хибною. Бінбаші[38] подобалося бачити перед собою плаксивих, принижених істот. Тоді він іноді був готовий навіть дати поблажку, бути добрим. Але впевнена постава Арама мала зворотну дію: доброзичливість турка зникла, адже джерелом її було усвідомлення власної величі перед благаючим, жалюгідним хробаком.
– Ви протестантський священик Арам Товмасян, уродженець Йогонолука, що під Александреттою?
Для початку бінбаші прогарчав цей перелік прикмет «злочинця», потім накинувся на свою жертву:
– Відбуваєш завтра останнім ешелоном у напрямку Мараш-Алеппо! Затямив?
– Я готовий.
– Я не питаю, чи готовий… Дружина й інші члени сім’ї йдуть із тобою. Ніякої поклажі, крім ручної, не маєте права брати з собою. У міру можливості вас будуть задовольняти хлібом по сто дирхемів[39] на день. Решту дозволяється купувати за гроші. Будь-яка самовільна відсутність у колоні карається комендантом ешелону, в разі повторного порушення – карається смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.
– Моя дружина чекає дитину, – тихо сказав Арам.
Це визнання, мабуть, втішило бінбаші.
– Раніше думати треба було.
Він знову зазирнув у свої папери.
– Вихованці сиротинця, оскільки це вірменські діти, звісно, також підлягають висилці. Їх треба точно в зазначений час і в повному складі доправити на місце. Так само як і весь службовий персонал сиротинця.
Пастор Арам несамохіть позадкував.
– Дозвольте спитати: під чию опіку потраплять ці сто невинних дітей? Дуже багато з них молодші десяти років і ніколи не брали участі в далеких походах. І дітям потрібне молоко.
– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати мої накази! – закричав бінбаші. – Ви вже тиждень перебуваєте в районі воєнних дій.
Якби пастор Арам злякався