Удома дружина, цьомнувши мене в щоку, уперше не сварила за пропахлий димом комір куртки. Мені знову схотілося прийти на Майдан і побачити синьо-золоте море прапорів над смішливим натовпом. Сміх Майдану був цілковито щирим. Не надсадним клекотінням порваних нервів у горлі недоумкуватого алкоголіка, притиснутого вгодованими міліцейськими тілами. І не ситим реготом патриція, розбещеного необмеженою владою. Майдан сміявся від надлишку свободи. І він готовий був поділитися нею з кожним новачком, який боязко проходив головною площею країни повз ряди складених гіркою шин і розпечених від вогню залізних бочок. Язики полум’я лизали закіптюжені бляшанки. А сміх свободи осявав замурзані обличчя, достоту як мерехтливий вогонь. «Побратиме, друже, товаришу», – так зверталися до тебе незнайомі люди, і ти не сумнівався ані хвилини в щирості цих дивовижних слів. Ці люди, здавалося мені, рухалися тільки вперед, тому що в їхньому житті назавжди зламалась опція «задній хід». Як у візку-троні, що на ньому кружляв площею Юра.
Однак тільки-но ти залишав площу, як тебе охоплювали сумніви. Перегороджені мішками дороги заважали їздити містом. Чорний від кіптяви сніг ніхто не прибирав на Хрещатику, і він пресувався в чорний лід. У тролейбусах бурчали немолоді жінки в беретах, називаючи революціонерів «панаєхавшими». А втім, вони так само завзято лаяли і президента, бо в наших тролейбусах загалом не люблять президентів, тож цей жанр вербальних протестів не дивував слух новизною. Проте звична біла картинка центру Києва, перефарбована у вогняні та чорні тони, зізнаюся, злегка дратувала. Ну а потім усе стало змінюватися так стрімко, що з телевізора ледь не щодня звучала фраза про те, що «сьогодні ми прокинулися в новій країні». І з кожним днем ця країна ставала все новішою й новішою. Спочатку впав Ленін. І я опинився поряд практично випадково.
– А чи не з’їздити тобі, Андрію, на Майдан?
Це мій головний редактор, людина обережна й вихована. Свої накази він роздавав ось у такому завуальованому вигляді. Відмова не приймалася. Було щось єзуїтське в тому, що формулювання, здавалося б, передбачало вільний вибір відповіді. А проте відмовитися неможливо. Усі це знали. І визнавали образність висловів головного в редакції за доброту. Але доброта була не головною його чеснотою. Він був дотепним, розважливим, досвідченим і, завдяки всім цим якостям, умів маніпулювати людьми.
Якщо хтось вам скаже, що керувати людьми нескладно, не вірте. Легко керує людьми лише той, хто добре знає людські слабкості й розуміє, що суть особистості визначають не сильні, а слабкі її риси. Майже як в електроніці, де якість будь-якої складної системи визначається нижчими, а не вищими параметрами. Проводячи брифінги з журналістами, головред полюбляв використовувати парадоксальні порівняння, розбираючи структуру відзнятого сюжету:
– От, наприклад, пиво… Фещенко, ти любиш пиво?
– Авжеж,