Я добре пам’ятаю 17 липня 2014 року. Перші повідомлення про збиту «пташку», як висловився на своїй сторінці в Інтернеті той, хто її збивав. Це була реальність, у яку мозок просто відмовлявся вірити. Дуже багато болю й емоцій. Особисто мене того дня просто «вбив» один фотознімок. Ні, не тіл, пристебнутих пасами до авіакрісел. І навіть не дитячих іграшок серед уламків. Мене паралізувало фото знаменитого путівника «Lonеly Planet», який просто лежав на траві неподалік крісел. «Bali, Lombok» – було написано на обкладинці. Я дивився на фото й уявляв себе на місці цілком конкретної, добре зрозумілої і близької мені людини. Хтось мріяв про Індонезію, збирав гроші, відпрошувався в керівництва, складав маршрут. І був уже на порозі мрії, коли клацнув застібкою свого паса безпеки в кріслі Боїнга з трьома сімками на борту. І помер щасливим. Із путівником у руках. Смакуючи мрію. Помер практично миттєво: розгерметизація салону на висоті майже десяти кілометрів не дала зрозуміти, що життя і мрію обірвали підступна тактика й війна, про яку цей хтось не раз чув у новинах. Але й на думці не мав, що на тій війні загине.
Тоді я уявляв себе на борту МН-17 уперше. Більше ніж за рік Цаплієнко раптом повернув мені ці відчуття, причому глибші, ніж у перший раз. Творча реконструкція останніх годин життя Боїнга переносить тебе в 17 липня 2014 року. Просто до салону літака. Щоб переживати й боятися до кінця, хоч і знаєш, яким він, кінець, буде. Це оповідання – основа для фільму, який збере на фестивалях багато премій. А книжка – альтернативний підручник з історії, у якому правда залишиться не в цифрах і фактах, а в емоціях, зрозумілих кожному.
Дмитро Комаров, телеведучий, мандрівник
Тим, хто, назавжди залишившись у нашому минулому, визначає наше майбутнє
Якщо бажаєш, щоб світ змінився, сам стань цією зміною.
Четверо виходять із ломбарду
Війна була неминучою. Якби ми вчасно змінилися, вона легкою примарою майнула б десь поряд і розчинилася в повітрі, не лишивши й сліду. Але ми не хотіли змінюватись. І тому вона почалася. Я не знаю, як це пояснити. Я не впевнений, що в мене це вийде. Але спробую.
На площі перед старим ломбардом стояв величезний монумент, споруджений на честь тих, хто, не спитавши дозволу в людей, проголосив Україну радянською. І сама площа мала гучну назву – імені Радянської України. Отут я й побачив дивного чоловіка в облізлій ондатровій шапці та стьобаному ватнику нарозхрист, який вимахував кулаками перед монументальною будівлею.
Наближалося холодне радянське свято. Руки робітників жваво збивали трибуну для міського начальства, а гладкі міліціонери пританцьовували на місці, намагаючись зосередитися на думках про тепло та горілку. Вони навіть не відразу зрозуміли, звідки долинає крик:
– Віддайте мої гроші, суки!
Чоловік у лисій «ондатрі» на голові був геть п’яний. У стиснутих до синяви кулаках він тримав по каменюці.
– Суки брехливі! Забрали все!
Я бачу, як він махає своїми батогами-руками, розкручуючи їх, мов дві пращі, і, коли ступінь обертання сягає максимуму, розтискає кулаки. Чути дзвін розбитих шибок. А потім рокотання божевільного сміху, змішаного з хрипінням та лайкою. Усе це розноситься над площею, геть заглушуючи пісні радянських композиторів, що ллються з динаміків на голови та у вуха перехожих. Робітники, які стукали молотками, завмерли й притихли.
– Де мої гроші?! Де мої речі?! Де моє щастя?! – сміявся власник розхристаного ватника.
– Зараз і свободу заберемо! – крикнув ментівський старшина. – Ану, хлопці, в’яжіть його!
– Та ви й так її забрали! Вже давно!
Сміх над площею не стихав. Ще раз весело дзенькнули шибки.
– Та заткніть же цьому алкоголіку рота!
Огрядні міліціонери кинулися ловити п’яничку, але виявилося, що це не так і легко. Він ухилявся від них на своїх нетвердих ногах і продовжував знущально реготати на цілу площу.
– Ви, суки, не заберете в мене мою свободу! До вас уже забрали! Оці!
Полетів ще один камінь, тепер уже в бік кам’яних апологетів Радянської України.
Не пийте синього вина,
Воно брехня, воно мана,
У нього темна глибина,
Не пийте синього вина!
– То ти, сука, ще й поет! – горлали міліціонери, викручуючи рукави стьобаного ватника, у яких, звісно ж, лишалися руки нетверезого глузливого декламатора.
Моя бабуся в цей час казала: «Не дивись туди», – і тягла