– А як кине тебе?
– Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!
Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.
Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.
Аж тут, мов грім із неба! – втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Куди – ніхто й не знає…
– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дітей бере на себе!
– А то вони не на ній були!
– Павло який-не-який, таки батько.
– Ото тільки й назва була, що батько.
– Як такий батько… – казали люди.
І як то сталося?
Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а ще – скоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.
– Це ви все вишивали? – питає у Маланки.
– Я…
– У твоєї сестри надзвичайний талант! – каже до брата гість, а тоді до Маланки: – А можна я поцілую ваші руки?
Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказала – хіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.
А брат із гостем прийшли й наступного дня…
І сталась переміна!
Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.
– І куди тобі такий колір? – то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі волосся сиве.
– Я матерію порізала… – каже йому Маланка.
– Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.
А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.
– Давай я накрашу тобі ще й нігті? – каже братова жінка.
– То й накрась.
Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.
– Ти дивись мені, часом не той… – пригрозив.
А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.
– А хто то такий? – перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.
– Диви,