– Та ні… – зітхає Надежда. – Тут живу, у військовому містечку.
– Сім’я у тебе є, чи, може…
– Є і чоловік, і двоє діток.
– Зрозуміло.
– Чого ж вони не приходять до тебе? – підсіла Ніна на ліжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!
– Як я вам заздрю… – і Надежда розвернулася до стіни плакати.
– Не треба мені заздрити, – Ніна зігнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловік тебе побив?
– Він…
– А за що?
– Бо має коханку, а я його вистежила.
– О-о-о-о, бідна ти, бідна, та ще й немудра, – похитала Ніна головою. – Для чого тобі було чоловіка вистежувати, що це дасть?… Мій чоловік, як був молодий…
Надежда розвернулася.
– Знаєш, – зітхнула Ніна. – Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?
– Що ж мені робити? Покинути його?
– Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості…
– Де ж мені її набратись?
– Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.
– Що ж робити?
– Коли повернешся із лікарні, – повчає Ніна, – забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі…
– А Віталік?
– Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а ні…
– А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?
– І ворожки бувають різні. Але… коли тобі буде від того легше, йди.
Так говорили Надежда з Ніною день при дні.
А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:
– Можна я буду вам час від часу телефонувати?
– Можеш.
Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.
А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.
Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.
Виливали на віск.
Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.
Купувала різні трави й амулети.
А він – хоч і не б’є більше Надежди, але й не кидає коханки.
Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.
Надежда як у вогні жила і таки насмілилась – пожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в