– Ох і засиділися.
Ігноруючи Марію, підморгнув Мишкові, потім Остапу Яковичу. Діловито розпорядився:
– Яковичу, запрагайте коней та будемо рушати.
Близнята, Петько з Катрусею побігли додому, відпрошуватися. Чоловіки попрямували до гаража. Коло них хвостиком крутився Мишко. Дорослі перемовлялися.
– Я оце, Яковичу, згадав… У Мигії на канікулах мій племінник. Тарасом хлопця звати. Він усе чисто про растєнія і животних знає. Багато полєзного малим може розказати. От би зв’язатися з ним…
– Доречна пропозиція. Телефонуйте.
– Нє, ви самі на кнопки жміт. Я номир помню…
Господарка ненадовго затрималася в альтанці. Сердилася на безцеремонного гостя: «Ач, командир. На курей кричав, як на своїх»; на Остапа; на себе, що не відстояла свою правду. Але найбільше переймалася недугою сина: «Куди він, хворий, їде…».
Коли Марійка подавала Остапу мішечок з бутербродами, то, немов оправдовувалась, тихо сказала:
– Ось дві пігулки аспірину. Одну Мишко вже проковтнув. А ці дві поклади йому в кишеню. Прослідкуй, будь ласка, щоб він їх ужив.
Гай, гай. Знала би Марія, що своїми пігулками врятує життя чужих дітей, то не почувалася б ніяково і так, наче в чомусь перед товариством завинила.
…Машина плавно виїжджала з подвір’я. Золотавець розставив широко крила, кинувся наздогін авто. Лише біля воріт зупинився. Вигнув луком шию і кукурікнув. Мишко озирнувся. Ні, не на півня хлопчик глянув – матері махнув рукою.
Півень вилетів на паркан і надривно горлав: «Михайлику, будь обережний! Бійся підступного змія».
– О, ми в гірській країні! – вигукував переповнений радісними емоціями Мишко.
Остап Якович уточнив:
– Це місце ще називають Українською Швейцарією.
– Від організованих екскурсій держава мала би більше користі, ніж від станції, яку планують запустити. Місця тут не лише прекрасні, а й унікальні, – прилучився до розмови Тарас, схожий на Котигорошка юнак.
Тарас навчався в університету, на другому курсі біологічного факультету.
– Ше й яку пользу мали б, – підтвердив Еколог.
З-під низько опущеного козирка чоловік слав похмурі погляди на недобудовану гідростанцію, що бетонною потворою вчепилася за протилежний високий берег.
Пан учитель став спиною до сумного краєвиду і почав свою довгу розповідь:
– Ми перебуваємо з вами у серці Гранітно-Степового Побужжя. Воно знамените тим, що є однією з найдавніших частин Євразії.
– Так уже й найдавніших, – стиха кепкував Петько.
Мишко непомітно для дорослих штовхнув товариша.
Голос Остапа Яковича звучав по-особливому – піднесено. Навіть лисина його від хвилювання спітніла і блищала на сонці. Ось він величаво вказав рукою у бік степу.
– Ковиловий степ не лише безкрайній. Він нагадує море, що перекочує хвилі вдень і вночі. Це дає нам можливість уявити український прадавній степ, де вільно, без перешкод