Частина 3. Небесні рятівники
Одна стінка відсіку ковзнула в бік і на порозі з’явилося троє істот, у блискучих зелених комбінезонах і високих чорних чоботях. Вони були схожі на людей, тільки шкіра в вирізнялась яскраво-помаранчевим кольором.
– Чучане, ви знаєте, що всі ваші шкідливі вчинки фіксуються на моніторі системи стеження? – пролунало суворе запитання.
– Так, знаємо, – пробелькотів один чучанин. Другий тільки дрібно тіпався, опустивши тремтячі вуха на плечі.
– Ви знаєте, що на того, хто порушує Закон Справедливості, чекає покарання? – продовжував один з прибульців-рятівників.
Чучани стверджувально кивнули.
– Ми розберемось, чи винні ви обидва або хтось винен більше, – палець прибульця вказав на одного з чучан. – Ідіть у свою каюту і чекайте там.
Чучани миттєво зникли.
Тепер рятівники приязно всміхнулися дітям.
– Що, злякалися, маленькі мешканці зеленої планети Земля? Заспокойтеся! Зараз ми повернемо вас додому. Переходьте на наш корабель, – запропонував старший прибулець.
Він обійняв їх за плечі і повів до виходу.
– А саночки… забули, – несміливо прошепотіла Даруся.
– Ах так, ваші саночки, – спохватився їхній рятівник, і діти з подивом побачили, як саночки, немов живі, поїхали за ними слідом. Разом вони увійшли в велику світлу каюту і стіни за ними зімкнулися.
– А що буде з ними, з чучанами? – запитав Минько.
– Корабель чучан ми відправимо на їхню планету. Потім заблокуємо її атмосферу і чучани протягом трьох тисяч років не зможуть нікуди літати, – пояснив прибулець.
– А хто ви? – запитав Мишко.
– Ми – Небесні Рятувальники, – відповів йому новий друг.
– І де ви живете?
– Ми живемо на планеті Лю, яка знаходиться дуже далеко від Землі. В усі часи ми боролися проти зла, насильства і жорстокості. І так буде завжди.
– Так ви – наші друзі? – заплескала в долоні Даруся.
– Так, ми друзі всіх добрих людей, які живуть у Всесвіті. Подивіться, діти. Ми наближаємося до Землі, – покликав їх прибулець, який сидить біля пульту.
Діти присунулися до нього і подивилися на екран. Відчувалося, як стрімко вони мчать крізь темряву до Землі, рідного дому.
– Ось ми і прибули, – приязно посміхнувся старший прибулець. – До побачення, діти.
– До побачення. Спасибі! – подякували рятівників Мишко і Даруся.
– Сідайте на саночки, – їх новий друг кивнув і легко торкнув клавішу на великому пульті керування.
Як тільки Даруся і Мишко всілися на саночки, загорілося яскраве сріблясте світло, ковзнуло по дітям, опустилося по санях і простягнулося крізь двері до низу – наче крижана стежечка з гірки.
Даруся і Мишко ледве встигли помахати новим друзям на прощання, як саночки вже летіли по блискучому променю вниз – прямо до хвіртки рідного дому.
Біля хвіртки їх чекала стривожена мама.
– Де ви запропали? – плакала вона, обіймаючи дітей. –