А потім раптом усе зникло.
Умить і одразу.
І мороз, і ілюзія вповільненої зйомки.
– Трясця, трясця, трясця! – чітко й звично лунали непристойності, а я таки спромігся висловити своє здивування.
– Що сталося? – запитав, відчуваючи, як обличчя, котре щойно потерпало від стужі, наливається кров’ю й палає вогнем.
Василь замовк, подивився на мене, наче я в чомусь винен, нічого не сказав і хутко сховався в кабіні.
– Бувай, хлопче, нам час!
Колян оббіг машину. Гучно хряснули дверцята, і мікроавтобус різко рвонув із місця, залишивши на асфальті мою сумку.
Я подивився йому вслід. Мені здалося, що в променях фар майнула жіноча постать. Хотів гукнути, щоб уберегти від непоправного. Але тінь розтанула, розвіялася разом із клаптями туману й за мить набула іншої форми.
Ілюзія. Марево.
Червоні вогники габаритів зникли, розчинилися в тумані, і я залишився один глухої ночі невідомо де.
Вася з Коляном так спішно втекли від того, хто приносить нещастя, що забули й про оплату. Заздалегідь відкладений стольник так і залишився лежати в кишені сорочки.
Ситуація, у якій я опинився, була такою, що гірше й не вигадаєш. За кілька годин, проведених у відносному комфорті, доводилося розплачуватися повною мірою. До світанку залишалося страшенно довго, і мій розум пасував перед насущним запитанням, де згаяти час. Навіть натяку на укриття не було, а сподіватися на попутку – найбільший ідіотизм.
Туман оточував звідусіль. Я бачив його, він немов випромінював світло. Але все інше надійно ховалося в його мороку. Лише клаптик мокрого асфальту під ногами, та й той радше відчувався.
Поки не розвидниться, кудись іти безглуздо.
Навпомацки я відшукав більш-менш чисте місце, поставив сумку, присів на неї. Холод і вогкість одразу далися взнаки – незабаром у мене зуб на зуб не попадав. Довелося піднятися, пострибати, щоб розігнати кров, тільки це не допомагало.
Тоді я плюнув на все й вирішив, не чекаючи ранку, продовжити шлях.
Я усвідомив помилку відразу, ледь зійшов з асфальту. Ноги загрузли у в’язкій твані. Чорнозем тоннами налипав на кросівки, які промокли й неприємно чавкали. Кожен новий крок давався ціною неймовірних зусиль. Немов канатохідцеві, мені доводилося балансувати, щоб не розпластатися в багнюці. Якби трішки тепліше, ішов би босоніж, але зараз сама думка про це навіювала жах.
Невдовзі я вже не міг думати про стороннє. Мене перестала хвилювати доля старої, яка, можливо, потрапила під колеса автомобіля, я втомився проклинати Влада, і навіть відчуття холоду притупилося. Думки зосередилися на єдиному найважливішому завданні – витягнути ногу з болотяної каші, переставити її далі й при цьому втримати рівновагу.
Куди я йду? Навіщо?
Це вже нічого не значило. Але кожен новий крок сприймався як видатне досягнення, я відчував своєрідний азарт і навіть почав отримувати задоволення від нинішнього свого стану.
Небезпечний симптом