– Мені шкода з тобою розлучатися…
Тоненький промінчик ранкового сонця відшукав щілинку в цупкій шторі, вузькою смужкою перетнув кімнату, грайливо затріпотів на Наталчиному волоссі.
Вона була неймовірна.
Я поцілував її в носик. Говорити не хотілося. Та й якими словами я міг висловити почуття, що переповнювали мене?
– Хочеш, я приїду до тебе на вихідні?
Я розумів, що вона не приїде, що це неможливо й навіть недоречно, але все одно мені було дуже приємно.
Розділ третій
Поїзд запізнювався. Він рухався неквапливо, немов знущався, позбавляючи примарної надії встигнути на останню електричку. Примарної тому, що й при нормальному розклáді, якби поїзд прибув точно за графіком, електричка мене б не чекала, бо рушила б на п’ять хвилин раніше. І не з моїм щастям було сподіватися на збій горезвісного закону підлості. У таких випадках дива трапляються вкрай рідко.
Деякий час я ще тішився ілюзією встигнути на останній автобус: якщо вірити довідці, він відходив близько опівночі. Але прикра затримка – чи через аварію, чи ще через щось; провідник із цього приводу відмовчувався, бо, мабуть, сам не знав – остаточно перекреслила райдужну перспективу й поставила перед неминучістю коротати ніч у зубожілому приміщенні периферійного вокзалу.
Загалом мені нікуди було поспішати. Ніхто мене раніше завтрашнього дня не чекав. Але затримки, як передбачені, так і непередбачені, дратували. Давалася взнаки втома: цілий день на ногах плюс шість годин у некомфортабельному вагоні, жалюгідній спадщині радянських часів.
Перші вогники, що сповіщали про наближення станції, я зустрів у тамбурі, викурюючи не пам’ятаю яку сигарету. Очі сльозилися внаслідок безсонної ночі, тіло ломило від нагромадженої втоми. На душі було неспокійно, переважала невпевненість, що межувала з панікою. Я не уявляв, як витримаю ще й цю ніч. Віри у власні сили майже не залишилося.
З брязкотом відчинилися двері, у тамбур вивалився провідник, ще не похмелений, неголений, у забрудненому форменому одязі. За ним, захаращуючи тісний прохід речами, почали підтягуватися мої товариші по нещастю.
Хоча, як знати? Може, якраз щасливі. Не всім же, як мені, добиратися на перекладних. Хтось, напевно, уже майже вдома, подумки смакує ситу вечерю й марить омріяною теплою постіллю.
Я прибрав зі шляху провідника сумку, він, пробурмотівши щось нерозбірливе, прочинив двері. У тамбур увірвалося холодне вологе повітря.
Погода була подібна до настрою – сумна й незатишна. Накрапав дрібний докучливий дощ, який міг тривати вічність.
Тепловоз жалібно застогнав, із надривом заскрипіли букси, поїзд засмикався, немов в агонії, і вагон неохоче зупинився, трішки не дотягнувши до присадкуватої одноповерхової будівлі.
Провідник завченим рухом підняв ляду, що відкривала доступ до сходів, зіскочив на платформу й жадібно підкурив витягнуту з пом’ятої