– Зачекай тут із Ескелем, – сказав відьмак. – Я відведу Плітку до стайні.
– Ходи до світла, малий, – гарикнув чоловік, названий Ескелем. – Не стій у темряві.
Цірі глянула вгору, на його обличчя, і ледве стримала крик жаху. Це була не людина. Хоча стояла на двох ногах, хоча пахла потом і димом, хоча носила нормальну людську одежу, це була не людина. «У жодної людини, – подумала вона, – не може бути такого обличчя».
– Ну, чого чекаєш? – повторив Ескель.
Вона не ворухнулася. Із темряви чула стукіт підків Плітки, той віддалявся. Щось м’яке й пискуче пробігло по її нозі. Вона підскочила.
– Не стій у темряві, малюк, бо ці щури й людину покусають.
Цірі, притискаючи вузлик, швидко пішла в бік світла. Щури з писком розбігалися з-під її ніг. Ескель схилився, відібрав її вузлик, зняв капюшон.
– Зараза, – буркнув. – Дівчинка. Тільки цього нам і бракувало.
Вона глянула на нього, перелякана. Ескель посміхнувся.
Вона, утім, побачила, що він – людина, що має цілком нормальне людське обличчя, от тільки знівечене довгим бридким напівкруглим шрамом, що біг від кутика рота через усю щоку аж до вуха.
– Якщо ти вже тут, то вітаю в Каер Морені, – сказав він. – Як тебе звуть?
– Цірі, – відповів за неї Ґеральт, безшелесно випірнаючи з темряви.
Ескель обернувся. Раптом, швидко, без слова, обидва відьмаки впали один одному в обійми, міцно, твердо сплелися руками. На одну коротку мить.
– Живеш, Вовче.
– Живу.
– Ну, добре. – Ескель вийняв із рогача скіпку. – Ходімо. Я зачиняю внутрішні ворота, бо тепло втікає.
Вони пішли коридором. Щури були й тут, бігали попід стінами, попискували з безодні темних бокових проходів, відскакували від тремтливого кола світла, що його відкидав факел. Цірі дріботіла швиденько, намагаючись підлаштуватися під кроки чоловіка.
– Хто зимує, Ескелю? Окрім Весеміра?
– Ламберт і Коен.
Вони зійшли сходами вниз – слизькими, прямовисними. Внизу видно було відблиск світла. Цірі почула голоси, відчула запах диму.
Зала була величезна, залита світлом із великого каміна, що гудів полум’ям. Центр її займав чималий важкий стіл. Біля столу могло б сісти щонайменше з десяток людей. Сиділо троє. Троє людей. «Троє відьмаків», – поправилася Цірі подумки. Вона бачила лише обриси на тлі жару каміна.
– Вітаю, Вовче. Ми на тебе чекали.
– Вітаю, Весеміре. Вітаю, хлопці. Добре бути знову вдома.
– І кого ти до нас привів?
Ґеральт мить мовчав, потім поклав руку на плече Цірі, легенько підштовхнув її уперед. Вона йшла незграбно, невпевнено, зіщулившись і згорбившись, похиливши голову.
«Боюся, – подумала вона. – Я дуже боюся. Коли Ґеральт мене відшукав і забрав із собою, я думала, що страх уже не повернеться, що це вже минуло… Й оце, замість дому, я у страшному, темному, зруйнованому замчиську, повному