Відьмак. Хрещення вогнем. Анджей Сапковський

відчувати й не мав, бо ми приязні не приховуємо. Коротше кажучи: я знаю, навіщо тобі так треба на південь. Знаю, які важливі й пильні справи ведуть тебе до Нільфгарду. Знаю, кого ти там маєш намір шукати. І не тільки із пліток поета. Я мешкав перед війною в Цінтрі, тож чув розповіді про Дитя Несподіванку й про біловолосого відьмака, якому та Несподіванка була призначена.

      Ґеральт і цього разу не прокоментував.

      – Решта, – продовжив ґном, – то вже проблема спостережливості. Ти ту ракувату мерзоту злякав, хоча ти відьмак, а відьмацька ж справа таких монстрів убивати. Але потвора нічого поганого твоїй Несподіванці не зробила, тож ти пожалів меча і просто прогнав потвору, у кришку б’ючи. Бо ти зараз не відьмак, а шляхетний рицар, який поспішає врятувати діву, яку викрали й завдали утисків.

      – Усе ще очима мене свердлиш, – додав він, так і не дочекавшись відповіді чи коментарю. – Усе ще зраду винюхуєш, переймаєшся, як отой виявлений секрет проти тебе обернутися може. Не гризи себе. Спільно до Іни дійдемо, взаємно допомагаючи. Така само мета перед тобою, як і перед нами: пережити й жити далі. Для того, аби шляхетну місію продовжити. Або просто жити, але так, аби не було соромно у годину смерті. Ти вважаєш, що ти змінився. Що світ змінився. Але ж світ такий, як і раніше був, такий само. І ти такий само, яким ти був. Не гризи себе.

      – Облиш думку про те, аби від’єднатися, – Золтан поновив монолог, не збитий з пантелику мовчанкою відьмака, – як і про самотню подорож на південь, через Брюґґе й Содден до Яруги. Мусиш пошукати іншого шляху до Нільфгарду. Як хочеш, пораджу тобі…

      – Не радь. – Ґеральт помасирував коліно, яке вже кілька днів не покидав біль. – Не радь, Золтане.

      Він знайшов Любистка, який вболівав за ґномів, які різалися у гвинт. Без слова узяв поета за рукав і відтягнув до лісу. Любисток одразу зорієнтувався, про що йдеться, вистачило йому одного погляду на обличчя відьмака.