Сніг. Алла Марковська

він вертівся, як непосидюче щеня. Гел час від часу втихомирював сина.

      Звичайно, невідомо, що попереду, та зараз усе здавалося чудовим.

* * *

      Добігли до високої кам’яної стіни, котра захищала долину від теплих вітрів і невідомих чужаків. Туди, де був закутий у кригу водоспад і велике озеро промерзле наскрізь. Дивні абстрактні статуї, витвір замерзлої води, наче химерний сад Латілли[4].

      Керфі здивовано роздивлявся чудернацький пейзаж, намагався зрозуміти, де вхід у печеру.

      – Вхід за водоспадом, – почув голос Гела.

      – Не смій читати мої думки! – несподівано розсердився Керфі.

      Гел заклав руки за спину, кивнув і весело посміхнувся:

      – Я й не читав.

      – Татку! Татку! Татку! – Айре підбіг до Гела, видерся йому на руки. – А можна я покатаюся? Дивися, там ковзанка!

      – То озеро замерзло.

      – По озеру! Можна? – вимагало дитя перевертня.

      – Йди, тільки обережно, – дозволив Гел.

      Вожак псів підійшов до Гела, став поруч, слідкував за щеням великого вожака не менш пильно, ніж батько-перевертень. Гел запропонував допомогу белкійцю, та дозволив білому псу слідкувати за Айре. Білий пес спустився на рівну поверхню замерзлого озера. Айре, здавалося, вже нападався досхочу, і пес потягнув його за комір на берег озера до батька.