Нарти рухалися до ще однієї сірої крапки. Тією сірою крапкою у великій сніжній долині був розбитий корабель. Та й не корабель, кораблик, невеликий галактичний, лише півтора фредо у довжину. Зім’ятий, зламаний від сильного удару об замерзлу засніжену поверхню планети.
Нартами керували люди у темному хутряному одязі, пухнасті, як їх чотирилапі товариші. Три чоловіка і, чи то юнак, чи навіть дівчина, одразу у тому нашаруванні теплого одягу, шапки, рукавиць, окулярів і маски з собачої шерсті не зрозуміти. Тим більше, найменший і найтонший погонич так вправно керував нартами.
Погоничі підганяли білих псів, викрикуючи команди. Поспішали до того розбитого корабля, наче він міг злетіти і зникнути у безмежному Всесвіті. Напевне, і не знали, що корабель ніколи не повернеться у космос.
До розбитого корабля вели сліди людей та відбитки звіриних лап, дуже великих і трохи менших. Ті страшні звірині сліди припорошило снігом: ледь розрізнили, ледь упізнати. Та для людей, котрі звикли читати інформацію зі слідів, то було наче яскравий рекламний плакат у великому місті розвиненої планети. Плакат на незрозумілій мові, бо такі звірі у долині не водилися. А ще на снігу залишилася кров. Мисливці по слідах прочитали, що той невідомий звір полював, але здобич тягнув не від розбитого корабля, а до нього.
Собаки поводилися спокійно. Коли їх зупинили, молоді пси почали гратися між собою, старші вляглися у сніг, хекали, наче з усмішкою, спостерігали за молоддю. Отже ніякої небезпеки від хижаків люди не очікували. А от від людей? Чи хто там прилетів на тому кораблі? То поки невідомо.
Чоловіки підійшли до корабля, дівчина залишилася біля собак. Вона, звичайно, також хотіла подивитися на те, що старші називали космічним кораблем, та їй заборонили відходити від нарт. Дівчина насуплено стояла біля собак, склавши руки на грудях, схожа на маленького сердитого патуба[1].
Люк на кораблі відчинився, з нього визирнув надзвичайно гарний білявий юнак. Привітно усміхаючись, помахав рукою.
– Ми мирні люди, – повідомив він голосно, наче звертаючись до глухих.
– Ми на це сподіваємося, – з посмішкою відповів один незнайомець.
Йому відлягло від серця: боявся побачити монстрів, таких собі небезпечних звіроподібних чудовиськ.
Хлопець здивовано подивився на когось, хто залишався у кораблі, поки не помічений. Може, то й було чудовисько, яке залишило страшні сліди?
– Чому ти на мене дивишся, наче я знав, що вони розмовлятимуть міжгалактичною? – почули погоничі псів оксамитовий насмішкуватий голос.
З люку визирнув ще один хлопець, смаглявий, синьоокий, з чорним хвилястим волоссям. Також не чудовисько. Принаймні, ззовні. Чорнявий хлопець зістрибнув на сніг, підійшов до нарт.
– Доброго ранку. Ми не бажали бути вашими сусідами, та я радий, що ви тут є.
Один з незнайомців вийшов уперед, зняв хутряну рукавицю, схожу на лапу великого звіра, простягнув темну долоню блідо-синього кольору до того, хто був тепер для нього прибульцем, другою рукою зняв дивні затемнені окуляри ручної роботи і в’язану маску.
– Лянгал.
Гел потис руку белкійця.
– Гестел Рі.
– А отой здоровань, – Лянгал вказав рукою на найвищого і наймогутнішого з чотирьох погоничів білих псів, – то наш вождь і звати його Тоорл.
Гел підійшов до вождя, шанобливо привітався. Тоорл уважно подивився в очі прибульця, з легкою усмішкою тихо запитав:
– Ти перевертень?
У люці з’явився Айре й відразу вимогливо закричав:
– Татко! Я хочу до татка!
Енне допомогла дитині спуститися на сніг. Сама залишилася на кораблі, кивнула, вітаючись із незнайомцями, змусила себе усміхатися, хоча відчувала страх, адже вона уявляла, що вони так поживуть днів десять, і за ними прилетять рятівники. Звичайно ж, має служба порятунку й космічного пошуку Тетанни шукати свій корабель і свого найкращого пілота і неодмінно знайти. Вона вже навіть романтично уявляла, як прилітає корабель і її рятує хтось симпатичний, у кого вона навіть може закохатися. А тут, виявляється, живуть люди, котрі потрапили сюди давно, бо ж встигли адаптуватися. Надія повернутися у космос танула.
– А ось і менший лаполюд, – з усмішкою констатував вождь.
Гел кивнув. Лянгал підійшов до них. Вождь промовив своє рішення:
– Якщо хочете, можете жити з нами у печерах. Та наші люди бояться всього незвичного. У нас був один змінний, він пішов років із десять тому, вижили. Тому я хотів би зберігати у таємниці ваші відмінності якомога довше.
– Добре, – погодився Гел.
Айре підбіг до батька, заховався за його ногами і мовчки визирав, вивчаючи людей, вдягнутих у хутро. Спочатку він подумав, що то також перевертні-котики, дитина не одразу втямила, що то такий одяг. Малий потягнув татка за рукав светра.
– Вибачте, – з усмішкою мовив Гел до Тоорла і Лянгала, і присів до дитини.
– Татку,