– Легко говориш! А скільки людей погубили? – голос Когана став якимсь тьмяним.
– Так-так, – раптом погодився і Комраков. – Подивився б я на тебе, Валентин, років сорок з гаком назад. Щоб тоді заспівав?
– А ви що ж удвох – за свою долю від загального переділу хвилюєтеся? – ці слова Махницького знову ввели опонентів в ступор.
А обличчя Комракова покрилося плямами. Здавалося, він зараз вибухне. Замість бажаної «розрядки», знову набігла гроза.
– Та не буде нам компенсації! – твердо, але спокійно сказав Коган. І знову викарбував, немов на залізі: – Не буде! Невже ви усі такі наївні? Та слава Богу нашому, Ісусові Христу, як ти, Олег, відмітив – що ми пережили дві окупації, та відновили не лише своє рідне місто, не лише Дніпрослав, але і… взагалі… країну! Важко було, важко… та все ж… Як там у Франка? «Мужик все виніс на спині».
– Які дивні перли ви іноді тут виносите! Ось стверджуєте, мовляв, погані Совєти, поганий Рейх, – заговорив Махницький. Він зробив паузу, швидко заковтнув чергову порцію міцного бучачського бренді. – Якби Гіммлер в сорок четвертому не пішов би на вимоги Британії і США надати країнами Західної і Східної Європи повний суверенітет, згідно Атлантичної хартії, в обмін на свою, ніби як, недоторканість…
– Війська, між іншим, він виводити не квапився! – парирував Коган. – Майже рік волинку тягнув.
– Тоді б Радянський союз заскочив сюди, як блоха на собаку! А напроти – ми отримали час на формування власних сил: і політичним, і військових…
– Ну так, так. Перехідна рада другої республіки на чолі з Миколою Величковським… Ще своя армія з «іграшками» вермахту, що дісталися за договором у спадок… і флот… і жандармерія… Сто разів це чув, ще коли… коли збирався підлітком здати на пластуна… та запоєм читав журнал «Вогонь Орлиної ради».
– І «Готуйсь»! – з посмішкою додав від себе Махницький. – Я розумію, чому ти недолюблюєш і Совєти, і той же Рейх. І признаюся, що теж не прибічник…
– Взагалі-то, я між ними різниці не бачу.
– Знову ви про цю політику! – зітхнув Дмитро. У голові у нього трохи шуміло, в очах пливли тонкі цівки туману. («Здається, пора зав’язувати з випивкою, а то, лярва ти така, і додому не доберешся».)
– Та все ж в сорок сьомому Союз примудрилися білоруські землі хапануть! І це не дивлячись на підписані угоди по Східній Європі, – усміхнувся Коган. – Ледве в Лондоні натиснули і змусили поставили президентом Польщі Августа Залеського…
– І що ти замовк? – гордовито посміхнувся Зінкевич. Його очі блиснули дивним азартом.
– А те, що потрібно було усім сторонам домовлятися і приходити до компромісу… А так: збіг Болеслав Берут в Могильов, і відтепер маємо під боком абсолютно прорадянську гримучу суміш невдоволених хлопів. І ніхто з так званих союзників не став особливо обурюватися. «Левица» тоді підняла бучу, збаламутила людей, та тут ще Жданов приспів. Він вже до цього встиг Сталіна вчасно відсунути, ніби як за втрату земель,