– А далі?
– Не знаю! Досвід підказує, що найліпше забути. Але що це ти раптом? Я не хочу з тобою розлучатися.
– Боюся, колись доведеться. Все має початок і кінець, – відвела очі вбік.
– Ти ж сама казала – любов вічна, – лагідно пригорнув її до себе.
– Я казала про справжню.
– Так моя і є найсправжніша, – засміявся.
Одного дня вона вручила мені смішну ляльку з крилами і з настановчою мудрістю виголосила:
– Нехай цей ангел завжди допомагає тобі розпізнавати справжню суть речей і зміцнить твою родину. Тобі лише здається, що колишня дружина тебе не розуміє, а між доньками точиться нездорове змагання. У вас немає гармонії з простої причини – ти їх мало любиш.
Я приготувався почути будь-що, але такого побажання від неї зовсім не очікував. Звідки вона довідалася про сварки з дружиною і непорозуміння між доньками, якщо ми ніколи не розмовляли про мою родину?…
Її поведінка надто часто не вкладалася в моїй голові.
Одного дня вона зателефонувала й урочистим тоном повідомила:
– Сьогодні у нас ювілей.
– Який? – дивувався її фантазіям.
– Рівно сім місяців і один день, як ми разом.
– Ми ж уже колись святкували цілком інший.
– То помилка. Від того часу, як ти мені зателефонував, минуло рівно сім місяців.
– І звідки ж ще один день?
– А про нашу першу зустріч на пошті забув?
– Не сперечатимуся. то як відсвяткуємо?
– Маємо гарну оказію, у філармонії гратимуть наші улюблені дуети для скрипки з гітарою. Хочу сидіти поруч із тобою і тримати тебе за руку. Я вирішила сказати тобі найважливіше, а після концерту запрошую тебе в мій дім.
Від щастя я опинився на сьомому небі: звичайно! Хай хоч що грають! Нехай і не такі вони для мене улюблені, ті мелодії, але таки справді, головне – бути поруч! Здається, ми врешті-решт пізнаємо одне одного.
Однак подальшого повороту подій я не міг собі уявити. На наше побачення вона з’явилася з молодим вродливим чоловіком. Від несподіванки я аж закляк на місці.
– Це мій сусід, – представила свого супутника: – Він також дуже любить Паганіні, і тому я вирішила запросити його з нами. Ти не заперечуєш? – посміхнулася по-дитячому, як притаманно лише їй.
Від гніву я навіть не розчув добре його імені. Таке нахабство міг стерпіти лише із важкими зусиллями і тільки завдяки її усмішці. Мій піднесений настрій, щастя, злет умить умерли…
…Ми знайшли свої місця. Вона сіла між нами. Конферансьє оголосив перший номер. Залунала музика. Я сумно дивився на сцену і нічого не чув, у голові панував лише хаос. Вона взяла мене за руку.
– Не гнівайся, я кохаю лише тебе, – раптом тихо зашепотіла мені на вухо, та в ту мить я вже не міг чути її голосу.
Від ревнощів і образи я оглух.
– Я кохаю тебе, – повторила ще раз.
Голос її тремтів, а очі наповнилися сльозами.
Чи мав я тому вірити? Вона гралася моїми почуттями, як кішка з мишею. З одного боку –