Вона замовкла, певно, хотіла підібрати слушні слова.
– Цікава історія, тільки не бачу зв’язку з крадіжкою в моєму домі. Як згадаю про годинник, серце обливається кров’ю.
– Кажу ж, усе відносне.
– Від порівняння з чиїмись незгодами нічого не зміниться, – далі не міг збагнути, до чого вона хилить.
– Гаразд, спробую з іншого боку. Що таке годинник? – запитала таким тоном, як запитують малих дітей відгадати відому загадку.
– Інструмент, що відлічує біг часу, а мій, до того ж, дуже цінний, – промимрив їй в унісон.
– Молодець, майже вгадав, це символ часу, і не важливо – дешевий чи дорогий. А якщо ж тебе позбавили цієї сутності, то не старітимеш і залишишся вічно молодим.
– То мені їм ще й подякувати? У мене тиск від цих подій зашкалює. Фатальний день! А ти, замість того, щоб мене потішити, таке кажеш.
– Звичайно, подякувати. Поглянь довкола і запитай себе: «Що змінилося?». Гарантую, нічого. Тебе позбавили металів, і це чудово. Вони займали місце, яке нарешті стало вільним, маєш нагоду заповнити значно ціннішими речами. Олександру Македонському також наказали залишити метали, коли вели до священних дерев. А цей день не такий уже й фатальний, ти колись сумуватимеш за ним.
– Не думаю, мені дуже погано. Боюся, злодіїв не знайдуть. Не маю гадки, що й робити.
– Даре Божий, напиши, що тебе турбує, і спали, – захихотіла і поклала трубку.
…Напевне, виглядає смішно, але я жодного разу не заходив у її помешкання, навіть не знав адреси. Вона ніколи не запрошувала до себе, завжди просила підвезти лише до перехрестя, швидко вискакувала з авто, посилала повітряний цілунок і зникала між будинками. І хоча в мене не раз виникало тоскне бажання таємно за нею простежити, я так цього і не зробив.
Ми зустрічалися щодня. Я прагнув побачень з нею і відчував взаємність. Щоразу вона розповідала якусь чергову історію зі свого життя, що скидалася на казку зі щасливим кінцем. Мені мало вірилося у правдивість тих феєричних оповідей, тому багато що пропускав повз вуха. Одного разу вона прийшла на побачення особливо веселою.
– Таке враження, що ти виграла в лотерею, – потішився я.
– Більше! Я навчилася плавати! – радісно заплескала в долоні.
– Коли? – здивувався.
– Два місяці тому.
– Чому ж ти раніше мені не розповіла?
– Бо тоді лише трималася на воді, а тепер уже можу переплисти здоровенне озеро без жодної втоми. Мені здається, то далеко не моя межа.
Я подивився на неї з недовірою. Вона вловила сумнів у моїх очах.
– У мене легко виходить, бо відчула невагомість. Я не пливу, а літаю, – замріяно промовила.
– Далі не вірю, ти вигадуєш.
– Нічого не вигадую, я мала перемогти