Нестримні в забаганках,
Веселі та меткі!
Отець де Керн намагався втекти, але його чортенята вчепилися в шлейф, затягнувши його назад до смертельного кола. Одним ударом Юкі розітнула йому хребет. Той упав, зіщулившись, наче розчавлена гусінь.
Життя в розвагах гаємо…
Мортен позбувся своїх нутрощів. Прадьє втратив голову.
І ні про що не дбаємо.
Ассолан підвівся, і меч Юкі полоснув його по обличчю. Його карнавальна маска розлетілася надвоє. Він відсахнувся, затискаючи рукою кривавий поріз.
Заґавишся – спіймаємо…
Кейт підняла Султанову рушницю. Клацнула затвором, викинула порожню гільзу, вклала новий патрон. Узяла під приціл робітників сцени.
Морфо і Маліта були мертві.
Доктор Орлов, широко роззявивши рота, дивився, як падають їхні гості.
…у кігті-гостряки!
Юкі не згаяла жодного зусилля. Вона нівечила і вбивала, і її удари були стриманими, лаконічними й чіткими, наче рядки хоку.
Оркестр дограв пісню.
Юкі сховала меча в піхви й розкрила парасольку. А тоді присіла в церемонному кніксені.
Лише тепер до Кейт повернулося почуття жаху.
Але не безпорадності. Вона взяла відро води в одного з робітників і стала відтирати спини чортенят де Керна, намагаючись змити достатньо фарби, аби діти не померли від закупорення пор. Хай би ким вони були, Кейт вірила, що вони будуть вдячні їй за це.
Ассолан і дю Руа були ще живі.
– Кеті, люба, – солодко промовила Клара. – Ти не могла б звільнити нашого клієнта?
Миттєво збагнувши, Кейт допомогла Ґіньйолю звільнитися. Він із силою потягнувся й одразу ж набув колишньої гнучкості.
– Отак вже краще, – вискнув він.
Отже, Ґіньйоль з примусу дозволив Червоному Колу порядкувати у своєму театрі. Це він ужив заходів, аби скинути їхнє ярмо зі своєї трупи.
– Тобі кінець, Гюло, – виплюнув дю Руа.
Ґіньйоль знизав плечима.
Ще одна загадка дістала відповідь – таємнича особистість Ґіньйоля. Це був той самий Жак Гюло, що колись мав славу найкумеднішої людини у Франції… а потім, за легендою, наклав на себе руки. Щоб відродитися як маестро жахів.
– Комедія зробилась неприбутковою, – пояснив він Кейт. – Юрба жадала крові, дедалі більше й більше крові… Тож я вигадав нову виставу. Я розповідав правду, показуючи світ таким, яким він є.
Він підстрибнув до дю Руа.
– Але юрба не така кровожерлива, як ти, жалюгідний зіпсований покидьку. Мої жахи лиш віддзеркалюють світ, а не демонструють його таким, як я волів би його бачити. Вони є застереженням, а не планом дій – лише одиниці не здатні відрізнити одне від іншого. І лише одиницям серед одиниць настільки бракує співчуття, щоб увійти до вашого кола. Треба неабияк «удосконалювати» себе, щоб стати таким нелюдом. Тепер ти задоволений? Нарешті вдовольнив свою жагу крові, ти, бузувіре Франції?
Дю Руа відпустив свій закривавлений зап’ясток – і помер.
Отже,