Спочатку месьє Келу запропонував їй кілька звичайних пістолетів із перламутровими рукоятками, які, на думку Кейт, цілком годилися для Енні Оуклі[139] і навряд чи – для героя музичної драми. Пістолети здалися їй дуже легкими – радше для показового виступу, ніж для збройної сутички. Подумавши, вона вибрала простого, явно не першої молодості, «Британського бульдога» Веблі. Ця модель, уперше застосована Королівською поліцією Ірландії, була їй добре відома й ідеально вміщувалася в її ридикюлі. Револьвер надав сумочці достатньої ваги, щоб оглушити супротивника, якщо обстановка не дозволить вихопити зброю і стріляти.
Зброяр прочитав їй цілу лекцію про те, як вправлятися з револьвером. Надягнувши навушники для стрільби, вона вистрілила в солом’яну ціль із приколотою до неї фотографією. Це було підписане фото Емми Кальве, провідної діви «Опера Комік» – найбільшого суперника Паризької Опери. Кейт вклала кулю точнісінько в горло Кальве. Вона мала зірке око, а в револьвера був добре відрегульований приціл.
Перш ніж вона пішла, месьє Келу застеріг її:
– Мадемуазель, будьте обережні… не думайте, що ви тепер непереможна.
Кейт узяла це до уваги. Протягом чверті години його слова переслідували її…
Надворі, на площі Опери вона трохи розслабилася. Після стількох годин, проведених на Монмартрі, для неї було полегшенням опинитись у більш цивілізованому районі, де немає апашів у кожному провулку. Глянувши на показний фасад Пале-Ґарньє, вона навіть відчула, що месьє Ерік десь поряд, наче янгол-охоронець, і це відчуття трохи заспокоїло її. Дивно було мати такого покровителя, як він, але Кейт звикла до всіляких дивацтв.
Вона сиділа у кафе за столиком, пила гірку каву і гризла круасан. Вродливі дівчата з театрального хору й кордебалету шепотілися й щебетали навколо. Гарненькі хлопці намагалися заговорити з ними і здебільшого отримували відкоша.
Вона розгорнула примірник «L’Intransigeant»,[140] неприховано агресивної газети антидрейфусівського спрямування, який хтось залишив у неї на столі. Вона продивилася сторінки в пошуках цікавинок, зупиняючи погляд по черзі на кожному абзаці й перекладаючи про себе – її французька залишалась далекою від ідеалу, хоча тепер їй було значно легше читати складний текст. Вона знайшла статтю Анрі Рошфора,[141] прибічника дю Руа, про цивільних суддів, що дозволили