Опинившись знову на вулиці Піґаль, вона зауважила на відстані високу зачіску Юкі та на мить зупинилася, щоб обміркувати подальші можливості. Їм належало повернутися окремими шляхами до pied-à-terre,[87] орендованого Персом задля потреб розслідування. Подумки Кейт намітила собі кілька маршрутів.
В ідеалі вона вважала за краще прогулятися вздовж Сени, аби трохи провітрити голову.
Театр Жахів справив на неї гнітюче враження. Вечір із запахом тельбухів, веселим димом і живцем похованими глядачами – цього було досить для того, аби голова пішла обертом, навіть якщо не враховувати парад тортур.
Вона йшла повз кафе і кабаре, у яких панували веселощі, та її погляд і досі був затьмарений побаченими жахіттями. Кейт дивилася на світ не крізь рожеві окуляри – її окуляри були заплямлені кров’ю. Сміх і музика жорстоким пронизливим гамором стояли в неї в вухах. Гарні обличчя навколо здавалися безумними і двоєдушними.
І звідусіль із плакатів шкірився Ґіньйоль. Кейт навіть здалося, що вона бачила його в юрбі. Цілком можливо. В завулку Шапталь продавали чимало картонних масок.
Вона вжила необхідних заходів, аби позбутися хвоста – як заради підтримування робочих навичок, так і суто з обережності. Увійшовши в ресторан крізь парадний вхід, Кейт пробралася через кухню (одного погляду на яку було достатньо, щоб відбити бажання тут повечеряти), наспіх перевдягаючись на ходу. Свій примітний картатий жакет вона вивернула і вдягнула нейтрально-зеленою підкладкою нагору.
У кутку залюдненого внутрішнього двору вона знайшла собі столик і замовила pastis.[88]
Ніхто не намагався підчепити її, і це потай засмучувало Кейт. Якщо вона могла ось так сидіти у французькому кафе, ніким не потурбована, то, мабуть, від неї йдуть невидимі хвилі застереження.
Їй було тридцять два роки. Не такий уже це був і вік… хоча її шкільні приятельки, що вийшли заміж у юному віці, уже мали майже дорослих дочок і синів. Будучи незаміжньою, «нетиповою» жінкою, вона звикла до нав’язливих залицянь, які траплялися майже щодня, – в Англії, не кажучи вже про Париж. Кейт почувалася мішенню в ярмарковому тирі. Кожен другий вважав, що варто спробувати. Якщо ж не вийде – подумаєш, нічого страшного, бувай, старушенціє. Особливо хтивими були «поважні» джентльмени – чоловіки шкільних подруг чи навіть їхні татка. Але справжній головний біль становили завзяті поборники близьких їй ідей: самоуправління Ірландії або права голосу для жінок. Ті вважали, що вона просто зобов’язана спати з ними – аякже, вони ж виголошують з трибуни такі правильні речі. Зараз Кейт порадила б цим ненаситним товаришам упадати за Кларою Вотсон, яка вже зналася на витончених тортурах.
Заграв