Раптом щось трапилося. Мекека впав і просунувся на чотирьох ратичках уперед. На Мекеку з розгону налетів Рудий Хвостик. Зайча оббігло друзів. Воно зраділо, що випередило друзів. Але побачило купу – і зупинилося.
Мазунчик уважно розглядав купу. Її хтось склав із сухої землі, хвої, шматочків листя та стебел. Але найцікавіше, що купа ворушилася. Ой, на ній сновигають мурахи! Їх видимо-невидимо. Вони бігають туди-сюди, туди-сюди. Але не наввипередки. Кожна мураха щось цупила: травинку, листочок, шматочки кори. Деякі колисали малят у білих згорточках.
– Ти диви, – сказало зайча. – Такі малесенькі, а працюють. Ніхто не байдикує.
– Я їм зараз покажу! Ме-ке-ке! – погрожувало козеня.
Враз вискочило на купу і жваво запрацювало ратичками і повністю розвалило її. Потім носиком тикало у колишній мурашник, а ратичками швиргало залишки сухого листя. Знялася густа хмара їдкого пилу.
У горлі Мазунчика неприємно лоскотало. Він дременув подалі від мурашника. Сів під смерекою. З відстані спостерігав.
А білченя не дременуло. Крутилося коло Мекеки й підохочувало його:
– Так, мурахам! Так! Це наша галявина. Хай ідуть у ліс і не заважають нам змагатися.
Раптом козеня не своїм голосом мекнуло і вибриком пішло по всій галявині. Але дорогою звалилося у траву і енергійно качалося.
Мазунчик подумав, що Мекека грається. Та коли прислухався, то зрозумів, що він плакав:
– Рятуйте мене! Мурахи кусають! Мамо! Мамочко!
Рудий Хвостик так само волав не своїм голосом. І голос його звучав дуже жалісно.
На Маленьку поляну прибігла захекана коза Гострі Ріжки. Вона вилизала плямисте хутро свого синочка. Вибрала з нього всіх мурах, до останньої. Вмовляла синочка не плакати.
А білченя лізло вгору стовбуром дуба і рюмсало:
– Мамусю, рятуй мене! Ой, боляче!
У дуплі відчинилися дверцята. Рудий Хвостик зник за ними.
Чому бджілка розсердилася, а зайчик дав собі страшну клятву?
Життя в Нашому лісі тривало. У повітрі дзвеніли малі й більші мухи, на гілці сперечалися білобокі сороки, з трави зеленими іскрами вистрибували коники. А ще з трави невпинно доносилося: «Шу-шу-шу». То сновигали мурахи. Тепер вони ще швидше бігали – до розваленого мурашника і в різні боки. Тягли довгі стебла, несли камінці, грудочки – відбудовували зруйновану хатку.
– Треба вертатися додому, – сказав собі Мазунчик. – Але не поляною, а лісом, щоб мурахи не кусали.
Сказав і пострибав.
Дорога в обхід виявилася довгою. На ній траплялися глибокі рівчаки, кущі жалкої кропиви і колючого терну. Зайча перестрибувало жаб’ячі озерця, глибокі нірки жуків-рогачів, сухі шишки та гілки.
Раптом по сіренькій спинці загупали, мов жолуді, великі краплі дощу.
Зайча шмигнуло під лопухи. Під величезними листками було сухо й затишно. Зайча прилягло. Із задоволенням спостерігало за дощем.
Біля лопухів утворилася річечка.