Утім, не забарившись, він приїхав прямісінько в це місце. Залишив авто на узбіччі, зайшов крізь поіржавілі ворота і впевнено став крокувати порослим хащами подвір’ям.
Він уже й пригадати не міг, як давно востаннє тут був. Щонайменше місяць. Він жалкував, що не взяв із собою квітів, проте він навіть був не певен, куди їде, доки не прибув сюди.
Він міцно стис губи, відчуваючи, як давній смуток здушив усе всередині. Ну чому він не міг поховати тут і Кеті? Навіщо було сліпо дослухатися до тих телепнів та їхніх розпоряджень під час чуми? Якби тільки вона могла бути тут же, спочиваючи поблизу своєї матері.
«Не починай знову», – гнівно наказав він собі. Наближаючись до склепу, він заціпенів, помітивши, що залізні двері трохи прочинені. «Ні, тільки не це», – подумав він. Зірвався з місця і помчав крізь зарості вологої трави. «Хай вони тільки пальцем її зачепили, я випалю це місто дотла, – пообіцяв він собі. – Богом присягаюсь, я каменя на камені не залишу, якщо вони тільки доторкнулися до неї».
Він розчинив двері навстіж, з силою гримнувши ними об мармурову стіну склепу. Його очі поспіхом відшукали постамент, на якому була розміщена запечатана труна.
Напруга поволі спала; він глибоко вдихнув. Ніким не займана, труна була на своєму місці.
Тільки зайшовши досередини, він помітив чоловіка, що лежав у кутку склепу, всім тілом звиваючись на холодній кам’яній долівці.
Загарчавши від люті, Роберт Невілл рвонувся до чоловіка, цупко вхопив його за пальто й поволік долівкою; рвучко пожбурив його надвір. Тіло перекотилося на спину, блідим обличчям догори.
Роберт Невілл повернувся до склепу, його груди важко здіймались і опадали. Він заплющив очі і став біля труни, поклавши на неї долоні.
«Я тут, – думав він. – Я повернувся. Згадай мене». Він викинув квіти, які приніс минулого разу, й очистив долівку від листя, що встигло залетіти досередини через відчинені двері.
По тому він усівся біля труни, притулившись чолом до металу.
Тиша оповила його своїми холодними та лагідними долонями.
Він думав, що міг би й померти отак – лагідно, у спокої, без трепету та криків. Якби він лише міг бути з нею. Якби тільки вірив, що може бути з нею.
Його пальці поволі стиснулись, а голова впала на груди.
«Вірджиніє. Забери мене до себе».
Кришталева сльоза впала на його непорушну руку…
Він гадки не мав, скільки там пробув. Хай там що, але час притуплює найглибший смуток, навіть безмежний відчай. «Страшне прокляття флагелантів,[20] – подумав він, – бо навіть ті з плином часу звикають до ударів батогів».
Випроставшись, він підвівся. «Досі живий», – подумав він. Безглуздо б’ється його серце, марно струмує венами кров, кістки, м’язи, шкіра