Припалена чорна цятка на боці універсала почала ширитися. Білий димок, що здіймався від неї, густішав. Став сірим, потім чорним. Те, що трапилось далі, трапилось швидко. Піт побачив, як довкола чорної цятки народилися крихітні блакитні пломені. Вони ширилися, немов танцюючи над поверхнею корпусу цієї нібито-машини. Це було схоже на брикети деревного вугілля в їхньому барбекю на задньому подвір’ї, коли тато поливав їх рідиною для розпалювання, а потім кидав туди сірника. Слизястий мацак, який уже майже сягнув узутої в кросівку ступні, що лишалася на асфальті, відсмикнувся назад. Машина знову різко стислася, але цього разу блакитне полум’я, що ширилося, здіймалося навколо неї, немов корона. Вона стискалася дедалі щільніше й щільніше, перетворюючись на палаючу кулю. А потім на очах Піта, сестри й брата Луссіер і патрульного Ендруза стрелила в синє весняне небо. Якийсь недовгий час вона залишалася там сяючою жариною, а потім щезла. Піт спіймав себе на тому, що думає про холодну темряву понад земною атмосферою – про ті безкінечні ліги, де будь-що може жити й підстерігати.
«Я її не вбив, я її тільки прогнав. Вона була змушена відлетіти, щоб себе погасити, як палаючу ломаку у відрі з водою».
Патрульний Ендруз тупився очима в небо, ошелешений. Одна з небагатьох працюючих ланок у його мозку загадувалася, яким чином йому написати рапорт про те, що він оце щойно бачив.
Тим часом звіддаля наближалися ще сирени.
Із сідельною сумкою в одній руці й збільшувальним склом «Річфорт» в другій Піт пішов назад до двох малюків. Йому ніби трохи й хотілося, аби тут були Джордж і Нормі, але що з того, якщо їх нема? І без тих хлопців він сам собі влаштував ще той деньок, і його не турбувало, покарають його сидінням удома чи ні. Порівняно з цим стрибання на велосипедах з краю якогось дурного пісища було як «Сезам-стрит»[59].
«А знаєте що? Я, курва, крутий зух».
Він міг би розсміятися, якби на нього не дивилися ті малята.
Щойно недавно вони бачили, як якогось роду космічна істота з’їла їхніх батьків – з’їла живцем, – і демонструвати свою радість було б зовсім неправильно.
Малюк простягнув свої пухкенькі рученята, і Піт його підхопив. Він не засміявся, коли дитина поцілувала його в щоку.
– Тякую, – сказав Блейкі. – Ти добрий хлопець.
Піт його опустив. Дівчинка також його поцілувала, що було приємно, хоча приємніше було б, якби вона була не малявкою.
Тепер уже патрульний біг до них, і це змусило Піта про дещо згадати. Він нахилився і дихнув дівчинці в обличчя.
– Ти чуєш якийсь запах?
Рейчел Луссіер