Cьоме пророцтво Семіраміди. Марина Варич

очі осліпли від лазерних променів, спрямованих в зіниці твоїм найзаклятішим ворогом – трьома ропухами з неіснуючої країни, навіть тепер, коли ти знаєш, що вже не знайдеш її, бо не зможеш випручатись з цієї хитро влаштованої пастки, яку охороняє Ягуар, Яструб і Анаконда, а якщо навіть зможеш, то що залишилось від тебе – сомнамбула, сліпий каліка. Будь-хто тобі дасть вдвічі більше років, ніж насправді. І навіть якщо ти якимось дивним чином потрапиш у Помаранчевий палац і зустрінеш її там, вона не впізнає тебе. Та й сам ти поспішно заберешся геть. А якби вона впізнала… ти сказав би з ламаним акцентом «Пробачте, міс, ви помилились». Але навіть такий розвиток подій неможливий, бо Ягуар, Яструб і Анаконда чатують за бетонною брилою. І все-одно ти думаєш про неї…

      Ти думаєш відтоді, коли ви зустрілися на площі Воскреслих.

      Про неї вже говорили всі. Про її красу і екстравагантність, і про те, що вона завжди самотня. Вигадували різне. Казали, що літак, на борту якого був її чоловік, збив меркуріанський снайпер. Інші, що вона тричі була одружена на найбагатших людях світу і всі троє померли від отруєння ціаністим калієм. Казали й інше, буцімто вона не ходила заміж, а до 20 років жила в горах Тянь-Шаню, звідки вперше спустилася кілька днів тому.

      А ти просто побачив її і тобі стало байдуже до всього, що говорили.

      Вона стояла перед фонтаном і дивилась на своє відображення у воді. Ти підійшов і збовтав воду парасолею.

      – Справжня краща, міс.

      Вона повернулась і подивилась неприродно великими, кольору зелених лимонів очима. І в них було так багато… суму.

      – Чому від мене усі тікають, Нек? – запитала вона дзвінким голосом.

      І тоді ти взяв її руку і сказав:

      – Я не втечу від тебе, Лі, ніколи.

      Але ти обманув її.

      І ось тепер ти борсаєшся, прикутий до цієї брили, і навіть не знаєш, в якій частині світу знаходишся.

      Все, що ти запам’ятав, коли твої очі ще бачили – чорні гори, які нависали над тобою з усіх сторін і сонце, що сідало за твою маківку.

      Отже, якщо повзти на захід, колись таки натрапиш на Помаранчевий палац.

      Втім, можливо, тебе зумисне поклали під таким кутом, щоб тобі ввижались гори. Ти напружуєш руки, намагаєшся розірвати кайдани.

      Ти знаєш, що перш ніж доповзеш до палацу, зустрінешся з Анакондою, що дрімає позаду тебе. Ця зустріч не лишає шансів на порятунок. Та все ж, ти спробуєш.

      Правим вухом ти чуєш кроки. Недбале човгання ніг по бетону… І голос Гаврила, контролера цієї частини землі.

      – Вам не зимно?

      Яка турбота!

      – Дякую. Ні.

      – Я повинен стежити, щоб в цій частині землі був лад. З вами все гаразд?

      – Авжеж…Якщо можна так сказати про людину, прикуту до бетонної брили.

      – Можливо хочете попоїсти?

      – Можна й поїсти. Курку із запеченими овочами.

      Гаврило винувато потупцявся.

      – Такого немає, містере арештований.

      – Тоді телятину в томатному соусі.

      – М’яса немає ніякого.

      – А що є?

      – Є вівсянка, шоколад… Є кава… І ще є цигарки.

      – Гаразд,