Старанно приховуючи несміливість, яка не знати звідки взялася, він упевненою ходою рушив до того невисокого чоловіка, що спокійно облишив розпашілого переможеного учня й умостився за столик у глибині зали, де колись, напевне, були ікони й поставці зі свічками для схилених бабусь.
– Я хочу займатися боротьбою, – сказав Геник і відкашлявся тихенько.
– Скільки років?
Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволі критичним поглядом.
– Тринадцять.
Тренер підняв брову.
– Давай подивимося, що ти можеш, – він схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованців, які збилися в купку та витріщались на «новенького». – Он із тим спробуй… – і показав на одного низенького й кремезного.
У першій своїй пробі Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власні бійцівські правила, вироблені вулицею, від яких тренер усі наступні роки намагався його відучити. Але про той перший, пробний двобій хлопець згадувати не любив. Все одно боротьба – навіть із такими правилами – припала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рідний дім, і все тут було рідне, все до снаги…
До шістнадцяти років довготелесий упертюх устиг стати чемпіоном серед юніорів у вазі до 81-го кілограма не тільки області, але і всієї України. Про нього як одного з кращих вихованців борцівської секції навіть писали в місцевій газетці. Геник пишався тим, що не курить і не куштує спиртного – це робило його ніби ще вищим за однолітків. А фізично він їх давно перегнав за всіма параметрами. Тільки цього й домагався Геник. Він тепер жив на повну силу й усе навколо тішило, переповнюючи енергією.
Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув від хлопців, що його у виноробних районах п'ють навіть малі діти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виїжджати на збори в різні міста. Але найприємнішим у цих поїздках було те, що Геника, гордість спортивної громадськості міста, легко звільняли від занять у школі й оцінки ставили не за відповіді біля дошки, не за контрольні, а швидше за спортивні досягнення.
Тоді ще не знали кіношних Шварценеггерів і Рембо – були живі хлопчиська з красивими біцепсами, на яких задивлялися й однокласниці, й старші дівчата… Кому б таке голови не запаморочило?
Однак по приїзді в чуже місто, де хлопчакам належало прожити півтора-два місяці, їх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й відчуття тимчасовості.
Вони вчилися ніби не по-справжньому – ну що взяти з них, із цих пустоголових спортсменів? Нікого не обходило, що Геник і не виявився б пустоголовим, якби вчителю не ліньки було спитати. Навчання хлопцеві завжди легко давалася, захотів би – відмінником був, тільки навіщо?
Зате він навчився цінувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи міцних, мускулястих підлітків. Хлопчиків