Братова жалобна відпустка скінчилася, й він знову поїхав у свою частину.
Мати без кінця бігала по якихось закладах, оформляючи пенсію в зв'язку з втратою годувальника. Їй постійно було ніколи, вона нервувала і гнівалася не знати на що, без кінця збираючи якісь довідки, щоразу нові. На Геника часу не лишалося.
Єдині фрази, якими вони тепер обмінювались іноді, були:
«Мамо, мені потрібно…»
«Грошей нема!»
Геник не розумів: чому зі смертю батька в дім прийшли злидні? Адже й мати працювала, і їм платили пенсію. Чому такими вбогими стали сніданки й обіди, чому мама поставила латку на його старі штани замість того, щоб купити нові?
Геник був переконаний: вона має гроші, вона просто збожеволіла та ховає їх на якийсь міфічний чорний день. Які ще чорні дні чекають на них? Хіба не все чорне вже сталося в Гениковім житті?
Але як добре вихований хлопчик, він не міг сперечатися з матір'ю, чогось вимагати. Просто відмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, і другий, і третій…
Валандався вулицями та мріяв утекти назад у Свердловськ – де всі його знають, де він перший шкільний барабанщик і водночас – верховода й неперевершений вуличний боєць свого району… Це був рай. Це були казкові сни – назбирати грошей на квиток і сісти на потяг…
А ввечері мати, викликана в школу, де їй повідомили про синові прогули, взялася до паска.
Геник вирішив діяти інакше – по-чоловічому.
Наступного ранку сам пішов до директора і сказав:
– Вибачите мене за прогули. Я не міг іти в школу, тому що… Бачите, яка латка на коліні? У мене інших штанів нема, в класі будуть сміятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…
– Іди на урок, – сухо кинув директор, не підіймаючи голови від паперів, розкладених на широкому столі. – Йди, я сказав! Я передам учителям твоє прохання не викликати тебе до дошки…
Геник увійшов до класу, прикриваючи коліно портфелем, пробрався за свою парту і не вставав би з-за неї до кінця уроків, якби на географії все-таки не викликали.
– Можна з місця? – запитав він.
– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?
– А гаркаві в нас до дощки не ходять! – заіржали веселуни на задніх партах.
Замість того, щоб іти відповідати, Геник прожогом вискочив із класу.
Наступного ранку мати приготувала йому нові штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав від неї неможливого.
«Більше ніколи…» – подумав він, зціплюючи зуби.
Надягнув старі, залатані, й подався в школу.
Не ховаючись, пройшов на своє місце. З так само зціпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроці. Нарешті на останньому, котрий вела класна керівниця, увійшов директор. Звелів усім сісти й почав:
– На жаль, поки ще не всі учні нашої школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачає на їжу та одяг. Це здебільшого неповні родини,