Коли ж на землю спадали сутінки, чоловік, постогнуючи від утоми, лягав на моріжок перед печерою й, підклавши під голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бігла в печеру, виносила звідтам найсоковитіші, найсмачніші фрукти, які приберегла для нього, краяла їх камінним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сік, що точився з кутиків його вуст, і масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думає він про неї, а якщо думає, то як? І чекала, чекала від нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке ніколи не урветься, яке поєднає їх назавше.
Але дочекалася…
Про це я розповім згодом, коли ти вислухаєш Адама…
«Кумедна байка! Склала її, як на мене, не дуже приваблива жінка, яка вганяє за показними чоловіками, а ті, трохи побавившись з нею, зникають у мороці, – урвавши читання, подумала Євгенія. – Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарній пісні».
Й несамохіть почала розповідати невдатній незнайомці сюжет своєї «пісні».
Я приїхала в Колоброди погостювати в бабусі, й пішли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарів і раз за разом позирав на нас.
«Це моя доля!» – одразу вгадала я і запитала подружку:
– Хто це?
– Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиної, що замешкує біля цукрового заводу.
– Тієї, яку прозивають Шелихвісткою?
– Ага. Але тепер її величають Марією Василівною задля синка, за яким гинуть усі дівчата, – відповіла Оленка, і мені так запекло, наче ті дівчата змовилися відбити в мене мого коханого, вінчаного чоловіка.
– Ти також? – насмішкувато поцікавилася я в Оленки.
– Вже ні, – буркнула вона.
– Чому?
– Бо в матінку вдався. Баламутить усіх, а візьме якусь багачку з міста.
Адась здогадався, що ми балакаємо про нього. Покинув косити й підійшов до нас.
– Дівчатка! Сонце пражить, а я без кепки. Сплетіть-то мені вінок.