«Чоловіка вона не має, постійного коханця також», – дійшла висновку Євгенія, спостерігаючи за бурхливим, насиченим життям Андріяни. Й попри добру, захопливну заздрість трохи поспівчувала вродливій, успішній подрузі, бо що б там не теревенили емансипантки, жінка без чоловіка – що човен без весла.
– Євочко! – Андріяна з першого ж дня знайомства кликала її Євочкою, хоча вона назвалася їй Євгенією. – Твої композиції оригінальні, майстерні, проте надто виважені, раціональні. А я хочу, щоб цього разу ти вповні виявила свої зачаєні емоції і заразила ними глядачів! – заявила їй у четвер подруга.
– Засушені квіти, як на мене, спонукають передусім до роздумів по сутність буття, – несміливо заперечила Євгенія.
– Це так! Але зараз я сподіваюся від тебе яскравого почуття, тому що виставка називається «Спалах кохання» і відкривається в розпал золотої осені. Що таке засушена квітка? Це наче красуня після сороківки. Вона вже не розквітне, проте ще може певний час милувати око й навіть приваблювати до себе не товстих ледачих джмелів та жуків-гнойовиків, а юних, палких шукачів кохання. Центром твоєї композиції має бути біла лілея. Вона, подібно Білосніжці, вже не жива, але й не вповні мертва. Її пелюстки ще здригаються від дотиків життя – грубого, соковитого, палкого. Але воно вже не хвилює, не бентежить її, здається їй, піджовклій, чужим, примерхлим, а то й безбарвним, подібно людині, котра, старіючи, не відчуває цього й думає, що блякне не вона, а світ довкола неї. Тут можна фантазувати й фантазувати! Але повернемося до нашої лілеї. Вона дрімає на межі життя і смерті, нічого не відчуваючи, нічого не сподіваючись. Аж раптом прилітає метелик – крупний, барвистий красень! Сідає на одну з її пелюсток – теплий, захеканий, торкається її своїми вусиками, обпалює своєю пристрастю. Красуня прокидається, і напівживий, притрушений іржею, оповитий туманом світ знову бачиться їй живим, сліпучим і жаданим!
Щоб підтвердити це, оточи її живими, яскравими квітами. Ні, краще соковитими кетягами калини, горобини, пурпуром дикого винограду. І перевий усе це червоною, тонкою, як цівка крові, стрічкою. До понеділка усе це трохи присохне, підлиняє. Крім стрічки, що поєднує живе з напівживим і не дає розпастися цим двом реальностям. І це буде сприйматися як спогад про останній спалах почувань, як їхній спільний сон про кохання. Ну, як тобі мій задум?
– Ой, не знаю, – зітхнула Євгенія. – Він на загал цікавий, проте… ти… Ти ж сама вчила мене, що не слід поєднувати живе з неживим, тому що…
– Євочко! – перебила її Андріяна. – Виставка відбудеться в арт-центрі, а там, як ти знаєш, не просто ігнорують правила і стереотипи – там їх топчуть! Я хочу, щоб ти вкінець потоптала свою невпевненість і спалахнула!
– Спробую, – зітхнула Євгенія і телефоном замовила Адасеві необхідні рослини: одна з його співробітниць, кандидат біологічних наук Зоя Жиленко, знаючи про вподобання дружини шефа, майстерно засушувала їй найрозкішніші квіти й усіляке зілля.
Повертаючись